От прошлого через настоящее к будущему...

“Вороги народу” з водоканалу. Рік 1937-й.

В Україні розпочалися сумнозвісні масові репресії проти безневинних громадян, яких таврували по-різному: “осілими куркулями, карними злочинцями, втікачами з таборів та заслань”, „троцькістами, зинов’євцями, іншою „шушерою: правими та іншими”, “буржуазними націоналістами”, а ще — “диверсантами”.

Почалось це відтоді, як вийшла телеграма Наркома СРСР, Генерального Комісара держбезпеки М.І. Єжова за №11926 від 4 липня 1937 року до органів НКВС, а 30 липня — наказ НКВС за №00447 “Про операцію з репресій колишніх кулаків, кримінальників та інших антирадянських елементів”.

Чималу частку серед заарештованих відповідно до додатково виділених лімітів на притягнення до кримінальної відповідальності і фактичне винищення склали мешканці чотирьох новоутворених у вересні 1937 року областей республіки: Полтавської, Житомирської, Кам'янець-Подільської та Миколаївської в загальній кількості близько 20 тис. осіб. Документи провідних галузевих архівів свідчать: чекісти з використанням “особливих трійок”, особливих нарад (ОСО) та списків “ворогів народу” діяли блискавично. Відомо, що всіх “врахованих куркулів” поділили згідно з вищевказаними документами на дві умовні групи: “найбільш ворожих елементів, що підлягали арешту і розстрілу в порядку адміністративного проведення справ через “трійки”; менш активних, але все ж ворожих елементів, що підлягають виселенню в район за вказівкою НКВС”.

Уявімо, що за результатами ювілейного для нашої області року заарештовано десь 2300 чоловік, а 900 миколаївців взагалі розстріляно. Очевидно, що ці трагічні цифри ще коригуватимуться часом. Зрештою, серед популярних сфабрикованих справ того трагічного року —  проти викладачів і колгоспників, інженерів та конструкторів, військових і представників духовенства, в тому числі, співробітників заводів імені А. Марті, 61-го Комунара, працівників інструментально-транспортного заводу, а також Управління водоканалізації „Миколаївський водогін”. Саме вони, як свідчать архіви, складали основу т. зв. “Українського диверсійного центру”,  поставивши собі за мету “підготовку іноземної інтервенції проти СРСР”. Пропонуємо розібратися з окремими фактами “червоного терору” в Миколаєві по відношенню до інтелектуальної еліти по порядку.

Ймовірно, миколаївський водогін міг припинити своє стале існування ще на початку 1930-х рр. Причина була в тому, що комунальне підприємство упродовж багатьох років було знято з фінансування внаслідок “скрутного становища в республіці”. Тож в результаті цієї очевидної загальнодержавної причини частина мереж опинилася в аварійному стані, водонапірна башта іржавіла, якість питної води з підземних джерел погіршувалась, а кількість абонентів зменшилась із 3083 до 545 чол. Місто корабелів поступово наближалося до соціального колапсу. На щастя, невдовзі сталися кардинальні зміни. Відколи у 1931 році утворено Наркомат комунального господарства УРСР, було прийнято рішення не тільки оновити та значно розширити мережу миколаївського водогону, в тому числі, за рахунок облаштування водозабору на р. Дніпро, але ж і остаточно затвердити проект будівництва міської системи водовідведення загальною вартістю понад 12 млн. карб. при перспективних тарифах на водовідведення 11,4 коп./1 м3. Останній увійшов до складу завдань на другу радянську п’ятирічку, причому передбачивши охоплення каналізацією половини населення міста терміном до 1936 року. З різних причин систему водовідведення почали будувати тільки у 1934 році, причому, як свідчить професор Ю.С.Крючков, силами ув'язнених.

Зрештою, коли почали залучати і фахових спеціалістів, з'ясувалося банальне: коштів у Миколаївській філії „Укркомунводбуду” на оплату їх роботи не вистачає. Незважаючи на те, що цю фінансову кризу вдалося оминути тільки у 1936 році, коли Постановою ІІІ сесії ВУЦВК УСРР “Про народно-господарський план УСРР” збільшено капіталовкладення на добудову миколаївської каналізації в розмірі 2,5 млн. карб., а на розширення водогону додатково виділили 445 тис. карб., робота фактично вже стояла на місці. Тим часом виникла інша небезпека: з 23 лютого по 5 березня 1937 р. пройшов трагічно відомий Пленум ЦК ВКП(б), на якому з доповіддю „О недостатках партийной работы и мерах ликвидации троцкистских и иных двурушников” виступив Й.В.Сталін, який обґрунтував необхідність загострення у країні класової боротьби. Для Управління водоканалізації „Миколаївський водогін” ці обставини означили те, що почали блискавично шукати винних у досить затягнених у часі роботах, іншими словами, — в саботажі будівництва життєво необхідних об'єктів комунального господарства краю. Що ж тоді насправді сталося і які були наслідки для комунального господарства?

Відповідно до „Висновку слідчого в справі зловживань при будівництві каналізації в м. Миколаєві” (закінчена 26 вересня 1937 р.) т.в.о. помічника прокурора УРСР Житловський у своєму листі до Одеського облпрокурора (до 22 вересня 1937 р. Миколаїв був у складі Одеської області. — Т.К.) від 1 серпня того ж року наказав розпочати „слідство проти винних у свідомому припущенні преднаміренного завищення кошторисів на будівництво вуличних колекторів каналізації та притягти таких до судової відповідальності”. Одночасно той повідомляв про наявність спірної ситуації між Миколаївською міськрадою і трестом „Укркомунводбуд” про стягнення з останнього суми, в якій правоохоронці побачили саботаж на будівництві. Винних у тому вирішили притягнути з використанням сумнозвісного наказу НКВС “Про негайне впровадження заходів, направлених проти внутрішніх ворогів Радянського Союзу” (“куркулів, членів антирадянських партій, учасників повстанських, фашистських, шпигунських формувань, церковників, кримінальних злочинців”). Як писала газета “Красная звезда” у своєму числі ще за 6 червня 1937 року, „Троцкистско-бухаринско-рыковские шпионы, диверсанты и террористы – вернейшие слуги фашистских охранок, злейшие враги нашей родины, которых мы будем беспощадно громить и корчевать. Бешеных собак фашистской контрреволюции мы сотрем с лица советской земли! ...Никому не остановить победоносного шествия социализма!”. Фактично, тоталітарна система була запущена...

Не вдаючись до аналізу тієї кримінальної справи, вкажемо, що “фінансові зловживання” були помічені у... “раціонально-господарських заходах”, тож фактичній мінімізації кошторисів за рахунок ефективного впровадження ресурсозаощадних технологій, зокрема, зменшення ширини траншей, відмови від їхнього укріплення, раціонального вивезення ґрунту, заміни асфальтового стику труб на цементне, чим зекономлено близько 62 тис. карб. Співробітників комунального господарства можна зрозуміти: помітивши відсутність належного фінансування, вони вирішили піти шляхом економії ресурсів, чим і заробили собі трагічний клопіт. В результаті того затаврували чимало порядних людей, зокрема, завідувача сантехнічного сектора Миколаївського міськкомгоспу М.М. Ейсмонта, головного інженера „Укркомунводбуду” Г.Ю. Вейцмана, керівника робіт Л.І. Гнатюка, які так і не довели слідчим, що запровадження передових енергозаощадних технологій — це результат творчого, авторського підходу до виконання важливого проекту. Незважаючи на щирість зізнань спеціалістів, яких допитували з особливою відданістю, підлеглі Генерального прокурора СРСР А.Я. Вишинського, як і “єжовські слуги”, робили свою справу “надзвичайно кваліфіковано”. “Криваве судилище” тривало.

Крім того, з'ясовано ще кілька суттєвих речей. До групи злісних “ворогів народу” зарахували і директора “Миколаївського водогону” О.В. Мухіна-Новикова, якого зі зрозумілих тепер причин заарештували 11 жовтня 1937 р. Цього висококваліфікованого спеціаліста-комунальника пригадав уже на своєму допиті, що відбувся 5 липня 1956 р., колишній начальник УНКВС по Миколаївській області І.Б.Фішер. У своїх відповідях начальнику слідчого відділу УКДБ при Раді Міністрів УРСР по Миколаївській області чекіст відповідав, що протягом 1937-1938 рр. в Україні справді культивувалось нелюдське ставлення до заарештованих, ігнорувався один із принципів соцзаконності — презумпція безневинності, тож єдиним доказом ставало зізнання заарештованого і задля цієї мети рекомендувалося вживати будь-які заходи фізичного впливу, в тому числі, карцер, наручники, найбільше — побиття. І.Б.Фішер підкреслював: “якість і кваліфікація того чи іншого чекіста оцінювалась за кількістю отриманих ним “зізнань” або ролі підсудного в партійно-радянському керівництві”. Коментарі тут зайві.

Підкреслимо, що “ворогів народу” в Управлінні водоканалізації „Миколаївський водогін” шукали постійно. Майже одночасно з попередніми фактами на підприємстві була ліквідована чергова “диверсійна група на чолі з резидентом німецької розвідки Берманом, частина якої була відгалуженням ліквідованої в 1930 р. в Миколаєві за агентурною справою „Весна” військово-офіцерської організації”.

Суттєво додати, що жертвами “червоного терору” ставали не тільки працівники комунального підприємства, але і члени їх родин. В числі заарештованих і безневинно засуджених — І.Ф. Радіонов (1894 р. н.) технік, безпартійний, якому інкримінували те, що він, будучи есером, отже, ворогом радянської влади, намагався втекти за кордон, вів активну контрреволюційну агітацію. Він, за свідченнями свого сина, співпрацював зі своїм батьком І.Радіоновим із фашистською контрреволюційною організацією “Синие Кресты”, яка ставила  за мету здійснення терористичних диверсійних актів. Відомо, що “під його тиском” його ж син Л. Радіонов (1936 р. н.), працюючи на водонапірній башті міського водогону, “мав намір отруїти воду”. Відповідно до постанови засідання Трійки при УНКВС по Одеській вийшла постанова: Радіонова І.Ф. розстріляти.

Подібне по відношенню до членів родин працівників комунального підприємства сталося і 1938 року — у “жорна репресій” потрапив відомий у Миколаєві викладач техніків санітарно-технічного будівництва Будівельного технікуму, а також Залізничного технікуму П.А. Алєксєєв (1888 р. н.) — батько, на жаль, померлого колишнього старшого інженера очисних споруд водогону І.П. Алєксєєвої. Очевидно, нескладно уявити, яку зі статей йому інкримінували, але в довідці про його смерть, яку виписали в РАГСі вже по війні (донедавна підпорядковувався НКВС. — Т.К.) після історичного ХХ з'їзду КПРС, вказано, що педагог загинув від астми 30 лютого (!) 1943 р. Як розповідала дочка репресованого, на її запитання до працівників РАГСу, чому у свідоцтві стоїть неіснуюча в природі дата про смерть, тій відповіли: “В нашій службі можливо все”. Цей, як і багато інших прикладів масового винищення миколаївців, словом, як і ліквідації архівних документів, які могли б унаочнити справжні масштаби катастрофи — свідчення злочинних дій тоталітарної влади, яка проковтнула як творців терору, так і його виконавців. Тут ідеться і про того самого наркома М.І.Єжова, якого розстріляли 4 лютого 1940 р. На слідстві та суді, відкидаючи усі обвинувачення у свій бік, той зізнавався, що “мало чистив” ряди від “ворогів народу”, бо ті були звідусіль.

...Довгоочікуваний запуск миколаївської каналізації “на кістках”  фактично відбувся, як пише газета “Більшовицький шлях”, 25 червня 1939 року, коли уряд додатково виділив кошти на придбання решти необхідного устаткування. Журналісти вказували, що „до складу основних споруд входили головний і допоміжний колектори довжиною понад 14 км, насосна станція, пісколовка, очисні устаткування, так звані емшерські колодязі, контактний басейн, хлораторна станція. Збудована каналізація забезпечить очистку міста від усіх нечистот”. До того ж, система каналізації була повною, роздільною, самопливною. Стічні води качали на очисні споруди напірним трубопроводом діаметром 600 мм на відстань 7 км. Очищення відбувалося в емшерах, на намулових ділянках, а після хлорування та проходження вертикальними відстійниками випускалася глибоководним колектором у річкову воду. Нагадаємо, що ці споруди були розміщені в районі Широкої Балки.

Додамо, що напередодні Великої Вітчизняної війни Миколаїв був тільки частково каналізованим. Загальна довжина мережі дорівнювала 29 км з діаметром колекторів від 200 мм. Додамо, що в 1941 р.  загальна довжина каналізаційної мережі складала вже 37 км, головного колектора – 1,5 км, при цьому кількість домових відгалужень сягала 460 шт. Насосна станція потужністю 200 м3/год забезпечувала часткове перекачування стоків у річку. Зливна станція пропускала до 2000 м3 стічних вод за годину.

Ці та інші сторінки трагічного минулого не тільки житлово-комунального господарства, але і держави в цілому – свідчення великих трагедій і бід, котрі випали на долю нашого народу. Це – страшні ознаки того, що складні питання новітньої історії ще мають бути вивченими, а уроки – усвідомленими, особливо ювілейного для Миколаївської області року. 

 

Тарас Кремінь,

кандидат філологічних наук.

"Горожанин года"-2017

"Николаевский БазарЪ" в спецноминации "Летопись Николаева"

"СТАРЫЙ НИКОЛАЕВ"

Календарь на 2019 год!
В магазине "Нольга" на улице Б. Морская, 65 (угол ул. Соборной)!

Новое в фотогалерее

Николаевский БазарЪ на twitter