От прошлого через настоящее к будущему...

Рибна справа і рибоохоронна діяльність на території Миколаївщини (короткий екскурс)

"Мир в миниатюре: Николаев железнодорожный"

В Николаевском областном краеведческом музее представлен интерактивный макет города с действующей железной дорогой (в масштабе 1:87). Кроме макета, на выставке представлены уникальные материалы и предметы, которые рассказывают об истории железной дороги Николаева и области.
Выставка будет работать с 27 июля по 1 ноября. Стоимость: для детей и студентов - 10 грн., для взрослых - 15 грн.
О том, как создавался этот макет, читайте на нашем сайте.

р. Південний БугПрирода Миколаївської області має власну красу. Майже по усій її території широко розкинулися безкрайні степи. Омиті з півдня Чорним морем, влітку вони являють собою суцільне марево під пекучим сонцем. Беззаперечно, що чи не єдиним джерелом існування в таких умовах завжди була вода.

На території Миколаївщини налічується 120 великих, середніх та малих річок загальною довжиною в межах області 3609,34 км. Найбільшою водною артерією є Південний Буг з притоками – Кодимою, Синюхою, Чорним Ташликом, Чичиклеєю, а також Інгул та Інгулець з притокою Висунью. Усі вони течуть до Чорного моря, з яким пов’язані лиманами: Березанським, Бейкуським, Бузьким, Дніпровсько-Бузьким, Карабушським, Тилігульським та Сосицьким. Крім цього, в області налічується близько 30-ти озер, загальною площею 1395,18 га.
Взагалі, площі Миколаївської області, зайняті водними об’єктами, становлять 150,5 тис. га, тобто 6,1% від усієї території.

З давніх-давен для багатьох людей водні об’єкти були джерелом питної води і їжі, єдиною можливістю вижити. Не дарма вони завжди намагалися оселитися саме поблизу річок та озер. Основним заняттям, при цьому, ставало рибальство.

В Україні рибне господарство було відоме від палеоліту. Численні археологічні експедиції серед іншого виявили знаряддя добування риби – гарпуни, риболовні гачки з кісток тощо.

За античних часів добування водних біоресурсів на території Миколаївської області набуло промислових масштабів. З Ольвії, її хори, та інших грецьких колоній у великій кількості вивозили рибу до Греції і країн Середземноморського басейну, пізніше, вже в добу раннього середньовіччя, - до Візантії.

Коли на території Миколаївщини з’явились перші запорізькі козаки, рибне господарство стало одним з основних їх промислів. Навіть саме походження слова «козак» деякими відомими істориками та етнографами пов’язується з добуванням риби. Так, С.І. Мишецький у своїй «Истории Запорожских казаков» пише:

«Как бы то ни было, предполагаемое здесь начало и образование Запорожского войска, очень естественно <…> Привольныя степи, пастбищные места, богатыя рыбныя ловли Днепра, Буга и других речек, и разгульная жизнь, не знавшая никакой власти, никакого начальства, - вот причины, заставлявшия сотни и тысячи людей оставлять родимый край…».

За часів існування Нової Січі (1734-1775 рр.) найбільшим центром промислового добування риби запорожцями стало урочище Гард на Південному Бузі між нинішніми селами Богданівка Доманівського району та Костянтинівка Арбузинського району. Доречі, с. Богданівка до 1801 року носило назву Гардового і було центром Бугогардівської паланки Низового Запорізького війська.

Як свідчить донесення кошового отамана Олексія Білецького від 4 серпня 1760 р., сюди, в Гард, кожного року в літній час із Січі та зимівників вирушав полковник з особливою командою для охорони кордону та дотримання порядку між рибалками і козаками, які мали знаходитися тут протягом літа до осені. Завдяки розташованому тут риболовному заводу, Буг вважався чи не найкращим місцем для рибної ловлі на всій території запорізької вольниці.

Сучасний вигляд Запорізького Гарду біля м.ЮжноукраїнськаВідомий дослідник козацької доби Дмитро Яворницький надає такий опис риболовецьких споруд: «... гребля, або "китець", для ловлі риби; його влаштовували між лівим берегом Бугу і Гардовим островом: коли наставала весна, запорожці загачували ріку від берега великим, а від острова малим камінням, потім робили два тини ("плетні"), занурювали їх боком у воду і ставили один навпроти іншого, трохи розчинивши їх для більш-менш вільного проходу риби, що пливла вгору за течією, й таким чином ловили тут найкращу рибу - вирезуба та рибця. Улов риби тут був страшно великий: за кілька годин навантажували п'ять-шість і навіть більше возів, та й то лише великої, не рахуючи малої, риби».

Установлювали гард напровесні, коли починала спадати повінь, ще в холодній воді. Як тільки над водою з'являвся вершечок певного каменя, зараз же починали забивати гард. Він стояв протягом літа до осені, але рибу ловили лише впродовж весняного (березень-квітень-травень) та осіннього (з половини серпня і до зими) нересту риби. Після цього дерев'яні споруди розбирали і зберігали там же, в урочищі, до наступної весни.

Тут же, на місці, рибу частково переробляли - в'ялили, солили та коптили, для чого споруджували спеціальні намети та цехи. Решту риби продавали свіжою на розташованому лівим берегом Бугу базарі.

Риби було стільки, що в березні місяці, коли з річки сходила крига, кинутий до води спис насаджувався на рибу і… стояв деякий час не тонучи, ніби встромлений в землю.

До початку ХХ ст. у Південному Бузі в районі Бузьких порогів гардами ловилися скумбрія, осетер, веризуб, рибець, лящ, марена (вусатень), головень, білизна, підуст, короп, сом, щука. За словами старожилів лише веризуба "брали" на добу понад 1 тис. особин, кожна рибина сягала маси 4-4,5 кг. Ближче до Чорного моря основними промисловими породами місцевих риб були стерлядь, севрюга, білуга, осетр, лящ, скумбрія, тараня та камбала.

С.І. Мишецький в «Истории Запорожских казаков» зазначає, що у нижній течії Бугу наприкінці ХVІІІ ст. водилися «…осетры, севрюги, стерледи, сомы, сазаны, лини, щуки, караси, марена, белизна, окуни, судаки, плотва, сельди, лящи, сабля и прочая малая рыба, и множество раков ловили».

Після руйнування Запорізької Січі у 1775 році, та взагалі козацької адміністративної системи, промислове рибне господарство нашого краю поволі занепало. Проте, водні об’єкти, особливо Південний Буг та Інгул, залишалися дуже продуктивними та привабливими. За донесенням М.Л. Кутузова князю Г.О. Потьомкіну влітку 1788 року, в якому він описує землі для будівництва нової верфі, місце впадіння р. Інгул до р. Південний Буг було надзвичайно багатим на рибу, в тому числі і на осетрову.

Крім цього, деякий час, рибний промисел став «пропискою» під час певних переписів населення. У 1792 році було здійснено перепис земель, відведених Чорноморському козацькому війську, а саме скільки і в якому місці знаходиться поселень, хуторів та неводів, із складанням відповідної «Відомості». Таким чином, серед іншого, промислове зайняття рибальством (наявність діючих неводів) було покладено в основу вчинення перепису.

р. Південний Буг у верхній течіїЗгідно зазначеної «Відомості», на території сучасної Миколаївщини мали власні неводи (займалися промисловим рибальством) близько 30 осіб, створивши хутори і поселення з населенням близько 300 осіб як чоловічої, так і жіночої статі. Наприклад, тільки в районі Аджигольської коси сучасного Очаківського району утримувалось 8 неводів. Слід зазначити, що обсяги вилову рибних запасів, при цьому, залишалися майже неконтрольованими, що до середини ХІХ ст. призвело до суттєвого зменшення рибних запасів краю.

Тим не менше, навіть у 40-50-х рр. ХХ сторіччя розміри виловлених особин деяких видів риби інколи вражали, не дивлячись на досить примітивний спосіб їх лову. Іван Кравченко, який був ковалем і проживав на х. Львів, що розташований на межі сучасних Первомайського і Доманівського районів, на початку 50-х років минулого сторіччя наступним чином добував сома на Південному Бузі. Заздалегідь виковувався міцний залізний гак і готувався досить товстий канат. На заході сонця він відправлявся на річку, що була розташована за городом під Бузькими скелями.

Один кінець канату прив’язувався на березі до міцного дерева, а інший – до гака. На сам гак надівався шматок протухлого м’яса (померла птиця, тварина), а потім він закидався до води і залишався на ніч. На світанку Іван повертався до річки і витягував здобич. Розміри сома інколи становили до 4 м у довжину, вагою до 100 кг! Для того, щоб перенести сома додому скликалися родичі. Таку рибину їли усією родиною майже тиждень. У тяжкі повоєнні роки тільки річка могла врятувати людей від голоду…

Пізніше, у другій половині ХХ ст., в зв’язку з будівництвом Ташлицької ГАЕС та заповненням Олександрівського водосховища, Південний Буг значно збіднів на рибні запаси, оскільки багато видів риб невзмозі були піднятися уверх по течії через збудовані людьми греблі. Крім цього, слід враховувати і забруднення річок, яке з розвитком промисловості набувало все більших і більших масштабів.

Говорячи про добування рибних ресурсів, потрібно також сказати про систему їх охорони, створення спеціальних служб і прийняття Ташлицька ГАЕСвладою нормативно-правових актів у цій галузі.

Прототипи рибоохорони існували ще за часів Київської Русі. У "Руській правді", наприклад, містилися пункти, що стосувалися покарання за незаконне добування риби. Проте, вони пов’язувалися лише із встановленим правом власності на певні водні об’єкти і все те, що в них перебувало. Якщо ж, наприклад, озеро не перебувало у власності тієї чи іншої особи, добування водних біоресурсів залишалось неконтрольованим. У князівські часи, тим не менш, було закладено й початки формування заповідних територій (як правило, там де полюбляв відпочивати сам князь або бояри).

Доречі, саме з князівської доби пішов наступний звичай: під час весняного нересту риби навіть церковні дзвони не дзвонили, щоб не лякати її і дати можливість віднереститися. Це правило дотримувалось майже до початку ХХ сторіччя. Люди розуміли усю важливість події нересту, оскільки для багатьох поселень рибні ресурси були основним, а подекуди навіть єдиним джерелом існування.

У козацько-гетьманську добу, в зв’язку з великим значенням промислового рибальства, без відома Коша або місцевої старшини заборонялося ловити рибу на деяких водних об’єктах.

Пізніше, коли землі Північного Причорномор’я підпали під юрисдикцію Російської імперії, на них розповсюдилася дія різноманітних природоохоронних актів. Так, «Статутом про рибну ловлю», виданим Петром І у 1704 році, затверджено основи регулювання рибного лову, а також заборонено винищувальні способи видобутку: заколи, гаки без наживки та інші. У 1835 році почалося законодавче регулювання відтворення рибних запасів – вийшов імператорський указ щодо охорони місць нересту певних видів риби, проте органи рибоохорони, на які б покладалися функції контролю, так і не було сформовано.

Реклама консервної фабрики з Адрес-календаря м. Миколаєва на 1900 р.З кінця ХІХ ст. безпосередні обов’язки з охорони водних біоресурсів частково були покладені на Окремий корпус прикордонної стражі у складі Міністерства фінансів імперії. На території сучасної Миколаївщини діяли, зокрема, 25-та Чорноморська і 23-тя Одеська прикордонні бригади. Особовий склад бригад займався охороною узбережжя лиманів та Чорного моря, виконуючи, в тому числі, функції протидії та запобігання незаконному лову і контрабанди особливо цінних порід риби та водяних звірів.

Після Жовтневої революції та перемоги Радянської влади постановою Вищої Ради Народного господарства і Народного Комісаріату продовольства від 9 грудня 1918 року при Народному Комісаріаті продовольства було організовано Головне управління з рибальства та рибної промисловості (Головриба), у складі якого діяло Українське відділення Головриби Наркомпрода РСФСР («Укрголовриба»).

Взагалі, нова влада надавала націоналізації та збереженню природних ресурсів (в тому числі і водних) велике значення. Це зрозуміло, оскільки в умовах продовольчої кризи, розрухи, завданої Громадянською війною, вони ставали найважливішим джерелом продовольства. За досить короткий термін більшовицьким урядом було видано 234 декретів та інших розпоряджень природоохоронного змісту, з них 90 підписано особисто В.І. Леніним.

Найважливішим на той період басейном за обсягами видобутку водних живих ресурсів був Азово-Чорноморський. У 1920 р. Радою народних комісарів УРСР прийнятий Декрет «Про організацію рибальства та рибної промисловості на Україні». Відповідно до цього Декрету керівництво Червоної Армії отримало директиву про негайне звільнення з військ осіб, які до призову професійно займалися видобутком риби, і звільнення від призову в армію такої категорії осіб.

Також заборонялося реквізувати в діючу армію коней і обладнання, необхідних для рибного лову.

Декретом голови ВУЦВК Петровського від 7 березня 1923 року «Про організацію управління рибними господарствами» організовуєтьсяАгітаційний плакат, 20-ті рр. ХХ ст. Рибне Управління Народного Комісаріату Продовольства УРСР, а також встановлюється перехід морських, озерних і річкових угідь у власність держави, всі знаряддя, які пов'язані з роботою рибної промисловості - націоналізуються.

Закріплюється кримінальна відповідальність за самовільний вилов риби у вигляді промислу в районах загальнодержавного та місцевого значення. Декретом вперше встановлено розподіл рибної галузі на два підрозділи: рибодобувний та контролююий, і визначена контролююча посадова особа «інспектор-ревізор».

З 1935 року охорону рибних запасів у природних водоймах України здійснювали інспекції рибоохорони, які входили до складу Рибколгоспсоюзів, а 21 вересня того ж року Радою народних комісарів затверджено перше "Положення про охорону рибних запасів та регулювання риболовлі у водоймах СРСР".

Під час Великої Вітчизняної війни рибні запаси Миколаївщини не постраждали. Окупанти не встановлювали жорстких заборон на вилов риби, і для населення окупованої території рибні запаси знову стали чи не єдиною можливістю вижити.

На відміну від окупаційної влади, радянська була не такою толерантною. Вже 20 січня 1944 року в УРСР організовано Управління рибоохорони та рибальства «Укррибвод», співробітники якого досить часто проводили рейди із представниками НКВС.

Цікавим є повоєнний протокол про затримання браконьєра на акваторії Березанського лиману. Його було складено працівниками Рибоохорони у 1947 році. Резолютивна частина протоколу містить запис: «В связи с невозможностью доставки нарушителя в райотдел для установления его личности и составления протокола, нарушитель был расстрелян на месте…». Як то кажуть, коментарі зайві…

Взагалі, після звільнення окупованих територій відтворення рибних запасів радянською владою охоронялося дуже суворо. Повторювалася ситуація, яка склалася після Громадянської війни. За спогадами старих рибалок у повоєнний час, майже до 1955 року, по річці Інгул під час нересту риби патрулював катер з представниками НКВС і Рибоохорони, які без попередження розстрілювали з крупнокаліберного кулемета як човни, так і самих браконьєрів. Тим не менше, вітчизняна система органів рибоохорони вважалася кращою у світі.

В подальшому за радянських часів система органів рибоохорони продовжувала розвиватися і вдосконалюватись, їх та повноваження функції розширювалися. У 1962 році Постановою Ради Міністрів УРСР створено Державний комітет рибного господарства.

Після здобуття Україною незалежності радянська система органів рибоохорони протягом декількох років залишалася майже незмінною. Лише 25 липня 1997 року Указом Президента України № 691/97 створено Державний Комітет рибного господарства України з відповідними підрозділами, який протягом десятиріччя неодноразово реорганізовувався. У 2010 році створено Державне агентство рибного господарства України з відповідними територіальними підрозділами.

Сьогодні рибні запаси Миколаївщини катастрофічно зменшуються, багато видів риб, мабуть, назавжди зникли у наших річках та лиманах.

Основною причиною цього є недбале ставлення населення і влади до власних природних ресурсів, а також забруднення навколишнього природного середовища, в тому числі і відходами підприємств.

Те місце на Південному Бузі, де колись І. Кравченко ловив величезних сомів, улітку можна перейти з одного берега на інший вбрід. Місця запорізьких гардів назавжди поховані під товщею гранітних відвалів ГЕС та затоплені водосховищами. Береги річок з року в рік заростають комишем, та й самі річки заболочуються…

А нам залишається лише сподіватися, що таке гнітюче становище водойм Миколаївщини колись буде виправлено, і люди, врешті, навчаться шанувати природу рідного краю.

Автор статті: Олексій Кравченко

Николаевский БазарЪ на twitter