Миколаївці здійснили перший зимовий похід на вежу В.Шухова

23 грудня відбувся перший зимовий похід на водонапірну вежу В.Г.Шухова в межах анонсованих підприємством «комунальних екскурсій». Як і планувалося, вдалося не тільки поділитися цікавими фактами з історії краю, але і познайомитися з цікавими людьми.

Кандидат філологічних наук Тарас Кремінь пояснив, чому назріла необхідність у проведенні такого зимового походу. В першу чергу для того, щоб поговорити про необхідність відновлення споруди, поділитися результатами наукових пошуків щодо вежі та, що важливо, спробувати відновити атмосферу зими 1906-1907 років, коли в умовах морозів та лютих лиманських вітрів протягом грудня-січня московські клепальники на чолі із інженерами Володимиром Шуховим (Москва), Миколою Чумаковим (Миколаїв) поетапно збирали привезену з білокамінної вежу.

Технологія її збирання була нескладною, але нелегко було, як, зокрема, зрозуміли учасники екскурсії, розігрівати заклепки, передавати їх нагору та клепати механічним способом. Завдяки злагодженим діям ці роботи були завершені наприкінці лютого, коли вдалося встановити на 25-метровій висоті бак системи Інтце на 615 м³ води. 15 березня 1907 року вона нарешті була підключена до міської системи водопостачання. До речі, унікальність цієї вежі полягала і досі залишається в тому, що вона була найбільшою за об’ємом  води в світі, не потребувала ніякого опалення, вода циркулювалась та перемішувалась, проходила природний процес аерації та відстоювання, чим покращувала свої хімічні та смакові властивості. Крім того, рівень води в баку можна було спостерігати з будинку сторожа, а контролювати витрачання електроенергії – з сусідньої електростанції, що за дві версти від неї. Словом, технології нашої водонапірної вежі були високими!

Доцент МНУ імені В.О.Сухомлинського Олександр Чадаєв розповів про особливості конструкції споруди. Зокрема, говорив про те, що її створено пересічними прямолінійними стрижнями, що містяться вздовж поверхні однопорожнього гіперболоїда. Завдяки цьому досягається мінімальне вітрове навантаження. Цікавим є те, що секції вежі виготовлені з прямих балок, що впираються в кільцеві підстави. Таким чином, ажурна сталева конструкція поєднує в собі міцність і легкість, адже на одиницю висоти нашої вежі витрачено втричі менше металу, ніж на Ейфелеву вежу. Незважаючи на це, за такими спорудами потрібен постійний догляд зважаючи на те, що метал постійно піддається корозійним процесам. На жаль, за 105 років вежа стала дірявою. Незважаючи на це, вона і досі ховає немало секретів, які, як засвідчив учений, він буде розв’язувати спільно зі своїми студентами.

Магістрант ЧДУ імені Петра Могили Костянтин Горбатюк згадував, що протягом 1932-1953 рр. його прадід Микола Рих завідував водопровідно-каналізаційним відділом на Водоканалтресті «Міський водогін». За наказом УНКВС по Миколаївській області його пращур навіть залишався в окупованому місті працювати в комунальному господарстві, щоб слідкувати за якістю води та за потреби попередити можливе отруєння населення. На щастя, підприємство працювало задовільно.

До речі, на підприємстві в період окупації був суворий режим праці, при Генералкомісаріаті діяла лабораторія, працювали обхідники мереж, були машиністи на колодязях із відцентровими колодязями. Робота тут була позмінною. До складу кожної зміни входили, як правило, три жінки:вони контролювали роботу як насосів, так і приладів: амперметрів, вольтметрів. Якщо траплялася аварія, чергова мотористка відключала насос, самостійно проводила огляд, а,  по можливості, лізла до 60-метрової шахти та робила запис до журналу. Після того вона йшла до диспетчерської, робила заявку на ремонт та поверталася на робоче місце. Населення сплачувало за водопостачання і водовідведення щомісяця, але тільки після отримання квитанції, в якій українською та німецькою мовами вказувалися ініціали платника, домашня адреса, кількість використаної води, вартість користування каналізацією.

Відповідальним за роботу підприємства в окупації був штадткомісар Бельдеке. Завдяки останньому постійно ремонтувалися насоси: у порівнянні з 1941 роком їхня кількість збільшилася з 14-ти до 17-ти. Воду абонентам подавали цілодобово, за виключенням окремих періодів (з 16.00 до 18.00, з 21.00 до 01.00) через економію електроенергії. В нічний час вода, як правило, набиралася до водонапірної башти, а вдень постачалася в місто, зокрема, на хлібозавод, м’ясокомбінат, до медичних, освітніх закладів, сиротинців, табору «Шталаг». Усі співробітники Водоканалтресту мали гербові посвідчення на пересування містом, а також талони на харчування.

Унікальним став інший факт. Як вдалося встановити, головний інженер Водоканалтресту «Міський водогін» Микола Сулима в період окупації врятував десятки євреїв від смерті: він їх брав до себе на роботу під липовими документами. В числі таких – Ганна і Клавдія Дутови, які працювали тут мотористками.

До речі, коли в березні 1944 року визволили Миколаїв, «Водоканалтрест» було страшенно зруйновано: знищено колодязі з насосами, насосну станцію, вибухом динаміту повалено башту. Незважаючи на це, стараннями працівників та військовополонених підприємство відновило роботу швидко. На жаль, Миколи Риху, як і Миколі Сулимі довелося пережити немало тортур від своїх: після багатомісячних спецперевірок співробітниками НКВС, яким вони пояснювали чи не щодня, що вони не агенти німецької контррозвідки.

Цінною окрасою зустрічі стали вірші миколаївської поетеси Людмили Щетиніної, легенди Світлани Бойчук, а також пропозиція керівника краєзнавчого порталу «Николаевский базар» Андрія Шинкаренка. Він запропонував охоче взятися до захисту таких пам’яток культури та архітектури, як водонапірна вежа В.Шухова. Зрештою, сьогодні нам треба врятувати ще і Будинок офіцерів флоту, старий цвинтар, багатокілометрові катакомби, фортифікаційні споруди Е.Тотлебена, десятки інших унікальних об’єктів.

На завершення тепер уже традиційним стало фото на пам'ять про перший зимовий похід на вежу В.Шухова.