От прошлого через настоящее к будущему...

«Миколаївські сліди» протистояння

"Мир в миниатюре: Николаев железнодорожный"

В Николаевском областном краеведческом музее представлен интерактивный макет города с действующей железной дорогой (в масштабе 1:87). Кроме макета, на выставке представлены уникальные материалы и предметы, которые рассказывают об истории железной дороги Николаева и области.
Выставка будет работать с 27 июля по 1 декабря 2017 года. Стоимость: для детей и студентов - 10 грн., для взрослых - 15 грн.
О жизни городка Dreamcity, читайте в новом разделе нашей фотогалереи.


Миколаїв і досі залишається “білою плямою” в новітній історії. Це пояснюється хоча б тим, що тут тривалий час мешкало немало з тих, хто мав не тільки рідкісний талант, але і колосальний вплив на розвиток країни, яка в ХХ столітті стала найбільшою тоталітарною імперією людства.

В числі таких — легендарний радянський розвідник, генерал-лейтенант НКВС-НКДБ Павло Судоплатов, а також багаторічний керівник післявоєнних спецоперацій “з ліквідації бандформувань на території Західної України”, начальник миколаївської міліції Леонід Пастельняк. Майже нічого невідомо і про його рідного брата Павла Пастельняка як одного з учасників ліквідації Л.Троцького. Хто вони, ці генії терору, які залишили слід в історії Миколаєва?

 

Лицар сталінської епохи

7 липня виповнилося 105 років від дня народження Павла Анатолійовича Судоплатова (7.07.1907-24.09.1996), який, без перебільшення, став однією із ключових та надзвичайних постатей в історії сталінської епохи.

Він не тільки керував легендарним Четвертим розвідувально-диверсійним управлінням НКВС СРСР в період Великої Вітчизняної війни, отже, брав участь в організації мінування стратегічних об'єктів в період оборони Москви, стратегічних радіоігор з німецькою розвідкою, диверсійної діяльності проти фашистів на Кавказі, на території Західної України, де діяв партизанський загін Медведєва спеціального призначення.

Водночас цей уславлений розвідник, маючи надзвичайну зовнішність, оперативний хист та досвід, очолив кілька безпрецедентних політичних акцій, зокрема, вбивство в Голландії найбільшого лідера українських націоналістів Є.Коновальця, одного з романтиків революції Л.Троцького, а ще — О.Шумського, Є.Шухевича. До речі, П.А.Судоплатов став автором одного із плану замахів на А.Гітлера, розробленого разом із групою  І.Л.Міклашевського.

В післявоєнний період його діяльність була надзвичайно захоплюючою:  він став “батьком” особливої групи “С”, яка ефективно збирала відомості про створення на Заході атомної бомби. А ще — очолював відділ “Ф”, брав активну участь в організації та здійсненні низки ліквідаційних операцій, зокрема, в 1947 році проти уніатського єпископа Т.Ромжі, який очолював Мукачівську греко-католицьку єпархією та боровся проти приєднання католиків до православних. З 1950 року П.А.Судоплатов очолив бюро №1 МДБ СРСР з диверсійної роботи за кордоном.

Незважаючи на такі колосальні заслуги перед імперією, радянська система виявилася нещадною: відразу після смерті Й.Сталіна його перевели на посаду заступника начальника ПГУ МВС (розвідка за кордоном), а з травня 1953 року — начальник нового, 9-ого, розвідувально-диверсійного відділу МВС СРСР.

Після арешту Л.Берії цей рідкісний для системи контррозвідки відділ було розформовано, а самого генерала піддано нещадній критиці та заарештовано. Єдиною, хто став на його захист, стала колишня розвідниця Зоя Рибкіна, більше відома, як дитяча письменниця Зоя Воскресенська, яку відправили в заслання до Воркути начальником спецчастини табору.

Пекельні поневіряння розвідника розпочалися з того, що спочатку його піддали медичній експертизі в Ленінградській спеціальній психіатричній лікарні, а в 1958 році засудили до 15 років ув'язнення як “зрадника Батьківщини, за досліди над людьми, чисельні вбивства”. Винним він себе не визнав, своє покарання відбував у Володимирській в'язниці, де переніс три інфаркти, осліпнув на одне око, отримав інвалідність.

Вийшовши на волю в 1968 році, той здебільшого займався літературною діяльністю, причому під псевдонімом “Леонід Андрєєв” надрукував три книги, боровся за відновлення свого імені. Зважаючи на багаторічні намагання, реабілітований тільки у 1992 році.

Разом із сином Анатолієм — відомими істориком спецслужб, вже в наші часи став автором спогадів “Разведка и Кремль”, «Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930—1950 годы», які стали світовими бестселерами.

 

НКВС проти націоналістів

Вірний співробітник НКВС-НКДБ, а ще — один із кола П.А.Судополатова та П.П.Пастельняка, Леонід Пантелеймонович Пастельняк (23.03.1910), уродженець с. Червоний Оскіл на Харківщині, зробив немало для утвердження “червоного терору”. Захоплений революційними перетвореннями він, вчорашній випускник сільської чотирирічки, одним із перших став у ряди нової червонопрапорної гвардії.

Про нього відомо, що на батьківщині він працював секретарем сільради, згодом навчався на робфаці Харківського геодезичного інституту, пізніше, з переїздом до столиці, — інструктором агітмасового відділу Центральної ради товариства "Пролетарського туризму" м. Москви. У 1933 році його, нікому не відомого хлопця, відразу призначили директором московського магазину „Турист”, роботу в якому він суміщав із навчанням у столичному інженерно-економічному інституті ім. С.Орджонікідзе, згодом — у Центральній школі НКВС СРСР. Звідси, не без підтримки з боку свого брата і його чекістського кола, розпочалася кар'єра одного з найавторитетніших розвідників свого часу.

Маючи бездоганний авторитет, вчорашній випускник найпрестижнішого закладу в системі правоохоронних органів Л.Пастельняк мав стрімку кар'єру: відразу він прийнятий на посаду слідчого слідчої частини НКВС СРСР (1938), а вже за рік його призначили заступником начальника оперативно-чекістської групи Українського фронту на території Західної України (1939), з часом — заступником начальника 3-го спецвідділу УДБ УНКВС Станіславської області (1939-1941), заступником начальника 2-го відділення УНКДБ Станіславської області (1941). Цей період виявився одним із найдраматичніших в новітній історії з наступних причин.

Діяльність розвідки на території західноукраїнських земель в міжвоєнний період була на особливому контролі у Й.Сталіна. Це пояснюється хоча б тим, що з 1929 року тут діяла прогресуюча революційно-політична “Організація українських націоналістів”, очолювана Є.Коновальцем. Ця сила за короткий час не тільки сформувала авторитет серед національно налаштованих громад, але і встановила якісні контакти з політичними колами Великобританії, Литви, Італії, Іспанії, а також організувала українські політично-інформаційні служби в багатьох політичних центрах Європи, залучила до співпраці з ОУН широкі кола української еміграції. Водночас осередки ОУН були утворені у Франції, Бельгії, Канаді, а в США взагалі виникла Громада Українських Стрільців, що поклали початок Організації Державного Відродження України в США та Українському Національному Об'єднанню в Канаді.

До того ж, саме завдяки Є.Коновальцю з метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України   сформовано військовий штаб та укомплектовано школи з підготовки старшинських кадрів для української армії в Польщі, Чехо-Словаччині, Австрії. Таким чином, така діяльність, що користувалась широкою підтримкою української молоді, а ще — намагання поставити українське питання у Лізі Націй та постійні заходи з налагодження націоналістичного підпілля в республіці викликали занепокоєння у більшовицького керівництва в Москві.

Резонансне вбивство Є.Коновальця 28 травня 1938 року, яке здійснив П.Судоплатов з використанням коробки цукерок “Вільна Україна” не без підтримки колег-чекістів, багатьма ветеранами спецслужб оцінюється як ідеально виконана операція. Втім, націоналістичний рух зупинити не вдалося.

Є припущення, що одним із учасників організації того замаху міг стати Л.П.Пастельняк, який вже тоді мав непоганий авторитет у відповідних колах.

 

Хто винищував українське підпілля?

З початком Великої Вітчизняної війни Л.П.Пастельняку, який набув непоганий досвід в боротьбі проти націоналістів на західноукраїнських землях, «за високі показники в роботі» вдалося стати заступником начальника відділення 2-го управління НКДБ УРСР, а невдовзі після евакуації у тил країни йому судилося бути другим в оперативному відділі УНКВС Саратовської області.

Відколи почали звільняти радянську Україну, Л.Пастельняк очолив один із найсильніших підрозділів — відділ по боротьбі з бандитизмом УНКВС по Дніпропетровській області (1943-1945), за кілька років він став заступником начальника Управління боротьби з бандитизмом МВС УРСР. За оперативну майстерність згодом його призначили заступником начальника Управління 2-Н МДБ УРСР (1947-1952), потім — заступником начальника Управління МДБ Кіровоградської області (1952-1953). Полковник внутрішньої служби Л.П.Пастельняк навіть став кількамісячним начальником Управління МВС Миколаївської області у червня 1953 року, а згодом, з незначною перервою, викликаною, очевидно, реформами в МДБ після арешту Л.П.Берії, очолив УВС виконкому Миколаївської обласної Ради депутатів трудящих (1954-1960), зробивши немало для утвердження правопорядку на Миколаївщині. Але не тільки це привертає увагу його дослідників.

За директиви Й.В.Сталіна Л.П.Пастельняк, будучи однією із ключових постатей в міністерському управлінні по боротьбі з бандитизмом, брав активну участь в організації  та ліквідації формувань ОУН на території Західної України, а саме, у Станіславській області в період 1944-1946 рр. Як правило, чекісти воювали під виглядом загонів УПА.

На його рахунку — боротьба проти загонів генерал-хорунжого Р.Шухевича (Т.Чупринки). Відомо, що тільки за результатами 1944 року заарештовано близько 250 чоловік, протягом переможного року — біля 600. Переважну частину цих осіб складали учасники підпільних загонів, члени проводу, а також т. зв. агенти німецьких каральних органів, зрадники, антирадянські елементи.

Впроваджуючи план заходів із повного винищення націоналістичного підпілля, Л.П.Пастельняк керував спецопераціями на території Рівненської, Тернопільської областей проти вояків ОУН, які ховалися у Кременецьких лісах (1947-1952).

Найвідоміші чекістські операції, якими керував розвідник, проведені силами оперативних груп УНКВС-УМВС Станіславської області та військових частин 19-ої бригади військ МВС і прикордонних військ Прикарпатського прикордонокругу – з  ліквідації Прикарпатського крайового, Станіславського, Калуського, Коломийського окружних, Далинського, Галицького, Рожнятівського рад районних проводів ОУН дали свої колосальні криваві результати. Зокрема,  проти сотника Дона, вишколу старшин при крайовому військовому окрузі „Говерля”, куреня Благого, Різуна (В.Андрусяк), „Білого”, „Яреми”, „Орлана” (В.Галаса), обласного господарчого „Карпа”, куреня „Золотий”, а також сотні УПА „Летунів”.

Пізніше під керівництвом Л.П.Пастельняка ліквідовані керівники загонів: Володя, Пилип, Буйний, Довбуш, Задума, Зіна, Мала, „Хома”, Бей-Зот, Василь, Гнат, а також генерал-хорунжий Р.Шухевич та ін.

“Особенность ОУН характеризуется прежде всего тем, что оуновцы, особенно их главари, являются опытными нелегалами и конспираторами, обладают большим многолетним опытом подпольной вражеской деятельности; они являются способными разведчиками, умеющими быстро перестраиваться в зависимости от складывающейся обстановки”, – йдеться в доповідній записці Л.П.Пастельняка 25 вересня 1949 р. А далі:

“В этой обстановке агентурнобоевые группы очень часто приносят неоценимую помощь в чекистской работе по розыску и ликвидации оуновского подполья и его банд. Опыт по использованию специальных агентурнобоевых групп показывает, что их применение быстро дает эффективный результат при непременном условии глубокого знания агентурного дела, его фигурантов, всесторонне продуманных комбинаций и техники применения этих групп”.

Далі на майже 90 сторінках тексту наводяться приклади “успішної діяльності” агентурно­бойових груп. Цей документ під грифом “Цілком таємно” міністр держбезпеки УРСР генераллейтенант С.Савченко наказав переслати всім начальникам управлінь МДБ західноукраїнських областей. Імовірно – як інструкцію.

 

Печальна статистика

156 спеціальних груп КДБ під виглядом загонів УПА діяли в Західній Україні станом на 1945 рік. Чисельність – 1783 особи. Вони ліквідували 1980 учасників підпілля, захопили живими 1142 людей. Через неповних п’ять років в західноукраїнських областях діяли 19 чекістських спецгруп.

У довідці на ім'я міністра внутрішніх справ УРСР Г.Строкача заступник начальника УББ МВС УРСР Л.П.Пастельняк, зокрема, звітуючи за період з лютого 1944-го по травень 1946 року, відзначав наступне: проведено та організовано близько 85 тис. операцій та засік, вбито близько 110 тис. осіб, затримано понад 250 тис., вилучено 82,5 тис. одиниць зброї, своїх сил втрачено — не менше 14 тис. оперативників.

Зрештою, впродовж 1944–1953 рр. радянські каральні органи знищили приблизно 153 тис. учасників і прихильників українського підпілля, коло 134 тис. – заарештували. Із західних областей УРСР до Сибіру й на Північ СРСР вивезли 66 тис. Сімей, а це – майже 204 тис. людей.

Очевидно, на цій війні проти свого народу, організованій у кремлівських кабінетах, скінчилася одна з найдраматичніших сторінок новітньої української історії, яка ще повинна бути осмислена сучасним поколінням співвітчизників.

Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук

Николаевский БазарЪ на twitter