От прошлого через настоящее к будущему...

Залишки міфологічних уявлень в українських обрядових піснях Південного Прибужжя

"Мир в миниатюре: Николаев железнодорожный"

В Николаевском областном краеведческом музее представлен интерактивный макет города с действующей железной дорогой (в масштабе 1:87). Кроме макета, на выставке представлены уникальные материалы и предметы, которые рассказывают об истории железной дороги Николаева и области.
Выставка будет работать с 27 июля по 1 ноября. Стоимость: для детей и студентов - 10 грн., для взрослых - 15 грн.
О том, как создавался этот макет, читайте на нашем сайте.

Ночь на Ивана Купала. Картина Соколова, 1856 год.В основі обрядової поезії, як найбільш архаїчної, лежить міфопоетичний світогляд, космогонічні поняття та вірування людини язичницької доби.

Не можна глибоко зрозуміти сутності і змісту обрядової поезії, не усвідомивши деяких першопонять та міфологічного коріння наших предків-язичників — фундаменту, на якому вона побудована.

Міфотворчість — це одне із важливіших явищ історії культури людства. В первісному суспільстві вона являла собою основний спосіб світорозуміння. Це найбільш рання форма світосприймання та світовідчуття, первісна форма духовної культури.

Не слід розглядати міфологію як суму помилкових поглядів язичників — це величезний пласт розвитку культури, через який пройшло все людство і який панував над його духовним життям протягом десятків тисяч років.

Предки наші мали величезний запас міфології, але більшість її загублена для нас безповоротньо. Самі тексти міфів взагалі не збереглися: релігійно-міфологічна цілісність язичництва була зруйнована в період християнізації. Та християнська релігія не змогла знищити їх остаточно, як і язичницьку віру взагалі. В деяких вторинних письмових, фольклорних та речових джерелах збереглися окремі міфологічні елементи, фрагменти, мотиви, міфологічні персонажі. Це дає можливість відтворити, реконструювати українську (як і загальнослов’янську) міфологію — тобто загальне уявлення про язичницький світ. Повної картини слов’янських язичницьких міфів ще ніхто не відновив, хоча існує багато серйозних досліджень.

На Миколаївщині й дотепер зберігся багатий репертуар календарно та родинно-обрядових пісень, в яких залишився відбиток сивої давнини. В них простежуються сліди й залишки міфологічних мотивів, елементів та персонажів прадавніх часів.

Спробуємо довести це на прикладі текстів, записаних нами в Миколаївській області, та розшифрувати їх.

Богиня ЛадаЗа змістом пісні весняного циклу не мають жодних натяків на міфологічні сюжети, відсутні в них й міфологічні мотиви. Але окремі образи, іноді навіть без імен зустрічаються доволі часто. Зокрема це образ Лади. Вона займає найголовніше місце в ієрархії весняних божествених персон: на вершині піраміди, що складалася з весняних богів та божеств, була Лада та її діти-близнюки Лель та Полель.

В одній з веснянок, записаних в Первомайському районі, співають:

Благослови, мати,
Весну закликати,
Зиму проводжати.

Тут «мати» — не земна мати, це Божа мати. В язичницькі часи це велика богиня весни і весняно-літньої плодючості — Лада. Підтвердження цьому знаходимо у Костомарова:

Благослови, мати,
Ой мати Лада, мати!
Весну закликати.

За християнськими релігійними уявленнями, це Богоматір — земна мати Ісуса Христа.

Нелегкий шлях богині Лади з вирію до рідної землі символізує старовинний український так званий «кривий танок», що мав накликати весну. На галявині забивали кілки, поміж якими молодь водила хоровод, виписуючи різні фігури та криві лінії. Одна з пісень, що його супроводжували, записана в Первомайському районі:

А ходимо, кривого танцю поведемо!
А в кривого танця не виведу кінця!
Треба його та й виводити,
Ладу йому та й знаходити.

Слова «лад», «ладнати», «злагода» тощо походять саме від імені богині Лади.

Свято Вознесіння в дохристиянському бутті вважалося днем піднесення Великої Лади з землі до висот неба. У цей день ще донедавна співали:

Ой виходьте, дівчата,
На цей вечір погуляти.
Ой льолі да льолі,
На цей вечір погуляти.

«Ой льолі да льолі» — від Леля і Полеля, дітей-близнюків богині Лади. Леля в Україні відома під іменем водної богині Дани. Первісно Леля (Дана) була жіночим началом Всесвіту. Вічно прекрасна, вічно свіжа, вона була дівою і водночас жінкою — дружиною Сонця. Ім’я її закріпилося в пісенних приспівах з повторами.

ДажбогВ піснях весняного циклу залишилися сліди й інших міфологічних образів весни — Дажбога та Ярила.

В пісні «Топчу, топчу ряст, ряст» збереглося стародавнє закликання «Дай, Боже», волання Дажбога (Даждьбога) — бога Сонця, світла і добра, бога, який дає земні блага, охоронця роду. Він один з найголовніших персонажів української міфології. Недарма українців називали даждьбожичами.

В колядках та щедрівках часто зустрічаємо:

Застеляйте столи та все килимами,
Кладіть паляниці з ярої пшениці.

Ярий (також ярина, яріти тощо) — від Ярила — язичницького сонячного бога родючості. Свою плодючу силу він передає землі і всьому живому, від чого воно яриться, буйно росте. Де Ярило пройде — буде багатий врожай, на кого подивиться — у того серце палатиме любов’ю, бо він бог весняних робіт та статевих пристрастей.

Рештки доби первісного суспільства збереглися особливо в українських колядках та щедрівках. Окремі символічні елементи їх повністю втратили свої функції. Тому в наші часи колядки та щедрівки сприймаються як звичайні побутові побажання господарям. І якщо сприймати їх в сучасному прямому значенні, то багато чого в них здається наївним і незрозумілим. Але це не так. Їх творили люди стародавньої цивілізації, з іншим мисленням і світосприйманням.

Щедрівка, записана в с. Лукашівка Первомайського району, починається словами:

Пане господарю, що на твоїм дворі?
Що на твоїм дворі береза стояла,
Тонка та висока, листом преширока.
А на тій березі кора золотая, листя сріблянеє.

Перводерево на рушникіМотив берези чи якого іншого дерева посеред двору — це залишки доісторичного світотворчого міфу, згідно з яким на початку утворення світу «не було ні неба, ні землі», а було тільки «синєє море». Пізніше серед моря з’являється Прадерево світу, світове Дерево або Перводерево, від якого і починає творитися Всесвіт. Міфічне Прадерево означає нашу галактику, ту зоряну систему, до якої належить наше Сонце. Деревце в дворі, в хаті — чи то береза, верба чи ялинка — це символ Прадерева Світу. Звідти традиція — дерево (новорічну ялинку, весільне гільце тощо) прикрашати вогнями, стрічками, щоб воно яскравіло, як зоряне небо.

Священне дерево — Прадерево світу — має значення триєдності буття. Коріння цього дерева — світ предків, світ Нав (Нав’я), це коріння нашого роду. Стовбур і гілки уособлюють світ живих людей, світ Яви. Крона і листя — то світ Права, світ богів, які правують Всесвітом.

Центральну групу міфів у народів з розвиненими міфологічними системами складають міфи про походження Всесвіту — так звані космогонічні міфи. Один з них — про утворення Всесвіту від Води і Вогню (світла).

Поєднання світла і води відображене в купальських піснях. Свято Купала — найважливіше з язичницьких свят. Це було свято вшанування життєдайних сил природи — Води і Вогню. Про те, що «цар Вогонь і цариця Вода світ утворили», розповідають українська міфологія та обрядові пісні.

Свято Купала — це щорічне шлюбування священних стихій — Сонця і Води — обов’язково святкувалося коло води і з вогнищем. В купальських піснях (не перекручених!) обов’язково присутні Сонце і Вода. В Вітовському районі (с. Партизанське) співають:

Ой на Івана та на Купала
Там дівчинонька квіти збирала.
Квіти збирала, в пучечки клала,
До річки несла, в воду пускала..
Ой світи, Сонце, світи, та не грій,
Щоб мій віночок та й не згорів.

На Івана КупалаДо обрядодійств свята Купала належать запалювання живого вогню (від тертя деревини об деревину), бризкання цього священного вогнища водою, очищення в ньому (стрибання над вогнищем), плетіння вінків та пускання їх у воду (ворожіння на вінках про власну долю), спалювання опудал Марени1 та Купала2. Усі ці дії символізують перехід навколишньої Природи в нову якість — втрату нею незайманості, настання запліднення та зав’язування плоду.

До комплексу основних категорій міфології належать аграрні міфи про вмираюче і воскресаюче божество. Ці міфи притаманні давнім землеробським цивілізаціям. Вони простежуються в усіх архаїчних ритуалах весняно-літнього циклу, що відбивається в піснях.

За прикладом звернемося знов до свята Купала. З ним пов’язані два найголовніші міфічні персонажі — Купало та Марена. Це головні дійові особи обряду. Їх виготовляють напередодні свята з соломи чи з гілля. Опудало Марени вбирають як живу людину, прикрашають, а потім розривають та спалюють або топлять у воді. Обряд спалювання Марени і Купайла пов’язаний з уявленням стародавніх людей про вмираюче й воскресаюче божество рослинної сили, яке щороку народжувалося й щороку вмирало. Це залишок колишнього міфочного уявлення про вмираючу, а потім воскресаючу Природу в річному колі, під впливом Сонця, яке віддаляється, а потім повертається. Як Ярила, вмираючого і щороку воскресаючого бога плодючості, знищували після того, як він виконав свою функцію, так знищували і Марену та Купайло після настання запліднення Природи. Їх топили, спалювали, розривали, та вони воскресали знов.

В купальських піснях, зафіксованих на Миколаївщині, присутні міфічні образи Купайла (іноді його називають Іваном)3 та Марени.

На Івана КупалаВ піснях зустрічаються слова «Де купався Іван, да й у воду впав». Вони означають, що Купало-світло з’єднався шлюбом з водним началом і з цього з’єднання утворилося життя. Шлюб Сонця з Водою був щонайбільшим торжеством усього творіння.

В колядках та щедрівках, які співають на Миколаївщині, збереглися елементи дуже давніх міфів про походження сонця, місяця, зірок (солярні, лунарні, астральні).

В добу пастуших племен певний час панував культ Місяця. Місяцепоклонники вважали Місяць головним божеством і своїм предком. Друга назва його — Василь. За уявленнями того часу, Місяць стояв над усім язичницьким світом. Його земним втіленням була Коза. Залишки культу Місяця збереглися в ритуалі святкування Щедрого Вечора. Ритуальною стравою Місяця є вареники (стара назва пироги). Роги Кози і вареників нагадують традиційне зображення Місяця.

З переходом до землеробства важливу роль стало грати Сонце, тож розповсюдився культ Сонця — сонцепоклонництво. В день народження Сонця — Кола, обов’язковою стравою є паляниця, кутя і свинина — символи Сонця і водночас жертви йому.

З першопочатку щедрівки славили головне божество — Місяць — Господаря, Пана, Хазяїна Всесвіту. Пізніше — Сонце (в колядках). З часом поняття Господар Всесвіту перейшло на хазяїна оселі, тобто людину.

Щедрі, щедрі, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка.
Сіла собі щебетати,
Хазяїна викликати.
— Вийди, вийди, пан хазяїн,
Подивися на отару:
Чи всі віці покотилися,
А баранці народилися,
А ягнички-клаповушки
Та скакають коло грушки.

В щедрівках та колядках кожний архаїчний елемент, кожний фрагмент мають символічне значення. В наведеній щедрівці вівці, баранці, ягнички — в первісному своєму значенні персоніфіковані зірки. Вони рідня Місяця, його діти, бо цап (коза) вважався земним втіленням Місяця. В українській міфології та фольклорі небесні світила співвіднесені із структурою родини: Місяць — чоловік, господар, Сонце — жінка, господиня, ясні зірки — їхні діти.
Окрему групу складають так звані маланки (або меланки). Їх багато. Та в усіх варіантах спільним є присутність Василька (людини і рослини), який оре плугом, і води. Є й інші мотиви, але для нас важливі лише названі.

Ой учора із вечора
Пасла Меланка два качура.
Пасла, пасла та й загубила,
Пішла шукать та й заблудила.
Та й приблудила в чисте поле,
Де пан Василько плужком оре.
— Ой Васильчику, чепчику,
Посію тебе в городчику.
Буду тебе шанувати,
Три рази на день поливати.
А наша Меланка та й не лінива,
Ложки-тарілки в ополонці мила.
Ложку-тарілку в ополонку упустила,
Білий фартух замочила.

Установка идолов в краеведческом музееЗа твердженням Знойка, Маланка уособлювала воду. Тому в піснях її ім’я, дії, поведінка завжди пов’язані з водою. Ім’я її пов’язане також з Перуном — богом грому та блискавки. Вона родичка Перуна, його помічниця4.

За повір’ям, наведеним С.Плачиндою, гроза — це битва Перуна із злими силами (дивами та бісами). Вони мають замурувати воду в хмарах, заморозити її, не дати впасти їй на землю, щоб на землі сталася посуха, загинуло все живе. Але Перун, роз’їжджаючи на золотій колісниці, вогненними стрілами (блискавками-молніями) знищує дивів та бісів, а важким молотом розбиває облідінілі хмари й пускає на землю життєдайну вологу.

Особливе і дуже важливе місце займають міфи про походження землеробства.

В язичницьку добу в Україні існував астральний культ плуга. Плугом зветься сузір’я Оріон. На Різдво плуг добре видно на небі (поблизу Тільця). В цей час положення його таке, ніби він падає на землю. Вважалося, що це Сварог дарує людям Золотий Плуг, який у день Різдва падає на землю. Звідси уява давніх предків про те, що хліборобство почалося разом з початком Світу. Тому в стародавніх піснях, колядках, щедрівках часто згадується Василь (Місяць-господар), який оре Плугом. Сліди цього міфу простежуються в наведеній вище щедрівці (маланці).

Ім’я Василя-Місяця поступово перейшло на християнського святого Василя — покровителя землеробства, а згодом — на людину. В щедрівці Василь уособлює в собі два поняття: Василь — людина, господар, і Василь — магічна рослина, які зливаються в одно, як це буває в міфології. Тут наявні залишки міфів про перетворення людей в тварин та рослин — глибоко архаїчні, коли ще у людей не існувало різниці між реальним та надприродним.

Ми розглянули міфологічні елементи лише деяких пісень. Кількість їх цим не вичерпується. В обрядовій поезії кожен елемент має міфологічне підгрунтя. Випадкового в народній поезії майже нічого не буває. Для нас важливим було на матеріалі пісень Південного Прибужжя переконатися в тому, що першооснова української народної творчості, її становлення та утвердження належать дохристиянському духовному світові, основою якого було міфологічне світосприйняття. А подальший розвиток вона одержала за християнства.

Автор статті: О.Ф.Ковальова, м.Миколаїв.

1. Марена — уособлення води — жіночого начала. Це морська цариця або морська богиня, вона кохана Сонця.
2. Купайло — уособлення світла, сонця — чоловіче начало.
3. Християнство до дня Купала приурочило день народження Івана Предтечі. Назва свята одержала приставку, і свято стало днем Івана Купала.
4. У бога громовержця Перуна була родичка і помічниця — «тіточка Маланія» — блискавка (за Б.Рибаковим). За словником В.Даля, «моланка», «молашка», «молонья» — це молния (блискавка), вогненна грозова стріла. Тут також простежується шлюбний зв’язок вогню з водою.

На Івана Купала

Николаевский БазарЪ на twitter