От прошлого через настоящее к будущему...

Спогади Саксаганського про Миколаїв

Игорь Владимирович Гаврилов


Игорь вышел из круга живых. Мы потеряли близкого Друга, а Николаев - лучшего Историка и генеолога. Таких в истории города не было и, вероятно, не будет.
Спасибо за многолетнюю Дружбу, Игорь...

Все статьи Игоря на нашем сайте

Панас Карпович Саксаганський розпочав свою недовгу воєнну кар’єру саме в Миколаєві, в найбільш відомому для миколаївців полку – у 58-му піхотному Празькому. Він прослужив недовго, з 1880 по 1883 рік, але цього було достатньо, щоб наше місто залишилось у його спогадах.

 У своїх мемуарах він згадує імена, прізвища, назви вулиць, поселень, театрів. Але головне у його спогадах – роздуми, прочитавши які, зрозумієш, чому він так швидко полишив службу, поринувши у вир театру, подорожей, драматургії. Саме на миколаївській сцені він зрозумів, де його душа. Саме тут відбулись його перші кроки до слави.

Ми вдячні Кіровоградській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Д. І. Чижевського за повний текст мемуарів Саксаганського "Театр і життя: мемуари", з якого ми відібрали спогади про Миколаїв, та за унікальні фотографії Панаса Карповича. Окремо дякуємо ст. наук. співробітнику МОКМ Гаврилову І. В.

В текст були додані підказки та зроблені незначні правки щодо місцевих топонімів, а також перероблене форматування для зручності читання.

Саксаганський Панас Карпович (справжнє прізвище – Тобілевич) (15(3).05.1859 – 17.09.1940) – український актор, режисер, драматург, один з корифеїв українського побутового театру. Брат І. Карпенка-Карого, М.К. Садовського, М. Садовської. Народився в с. Кам’яно-Костувате Бобринецького повіту (нині село Братського району Миколаївської області).

Панас Саксаганський "Театр і життя: мемуари". Уривок.

Саксаганский в 58 пехотном Прагском полку... Приспівуючи, ми танцювали. Скінчилося нарешті все, і ми роз'їхалися по полках. Мене призначили до 58-го піхотного Празького полку, що стояв у Миколаєві.

VIII

Дев'ять годин ранку. Середина серпня, душно, тихо, море як дзеркало. Пароплав "Аргонавт", збиваючи піну колесами, з страшенним гуркотом відпливає від Одеси на Миколаїв. "Аргонавт". .. Чи не по золоті руна я їду?

Сиджу на палубі самотній, всім чужий. Майбутнє якесь безпросвітне... До "производства" далеко: треба прослужить військовий термін. Я майже не був у полку, а тільки в школі. Утримання 8 карбованців на місяць... В кишені – п'ять карбованців.

Все добро моє на мені. Маленький вузлик з подушкою, ковдрою та білизною. Навколо люд байдужий: у кожного своя турбота. Поїхати б додому... Чого? Поїхати для того, щоб кілька день сидіти на шиї у брата або в батька... Та й на який кошт? Якийсь смуток опанував мою істоту... І перший раз прийшло мені в голову: "І для чого все це, що я робив?"

Неначе з туману випливає все минуле. Я підійшов до корми і почав дивитись у воду. Вода пінилась і одбивалася на сонці, наче веселка. Щось дивне, незрозуміле ворушилось у голові... Щось неначе вабило туди, у морську глибочінь... От би кинутися!.. Я повернувся і тихенько пішов біля правого борту.

Що воно? Одно, друге, третє з'явилося на скляній поверхні моря і нирнуло знову вглиб.

– Дивись, дивись, як виграють дельфіни, – каже якийсь старенький панок хлопчикові.

Я зацікавився теж дельфінами. Вони цілою зграєю то йшли рядом з пароплавом то переганяли його, зринаючи на поверх, перекидались догори животом, то зникали зовсім.

Праворуч – безбережне море, де-не-де зморщене подихом вітру; ліворуч – крутий дикий берег, спалений сонцем, берег Херсонщини. А ось і Березань, а там на обрії – Очаків. Праворуч – Кінбурнська коса з плавучою батареєю.
Тут "Аргонавт" зустрічається з пароплавом "Тавридою", що йде з Миколаєва, – вигружають пасажирів та поклажу на Очаків. Далі Дніпро-Бузький лиман.

Якось веселіше стало на серці: і обрій кращий, розмаїтий. Ліворуч – берег, укритий копами; праворуч – Кінбурнська коса зеленіє і пишається своїми садами й виноградниками. "Аргонавт" забирає ліворуч і входить у Буг-річку. Вона тут верств із 10 завширшки. Лівий берег піщаний і голий, правий веселий, нагадує нашу Херсонщину.

"Ой ішли наші, славні запорожці, та понад Бугом-рікою, гей широкою, та глибокою, гей та понад лиманами" – замугикав я тихесенько.

– Що ото за місто на Дніпровім березі зеленіє? – питаю в матроса.

– Станіслав, – відповідає він.

Матрос був доволі говіркий і говорив українською мовою.

– Отам далі починається вже Дніпро, а от, бачите, ледве мріє церква – то Білозерка, а ото – Станіслав. Колись тут батько з сином рибалили, та зачепили таку тоню, що ледве-ледве витягай. От, як упорались, батько синові сказав: "Ну, сину, тепер стань і слав бога". Та поставили там курінь, до них приєдналось ще кілька куренів, і поволі виросло село, а далі й городок, та й назвали його "Станіслав".

Ми розбалакались. Матрос був з Херсонщини. Він назвав мені всі села обабіч Бугу.

– От село Богоявленське, а то – Кориниха; а це – Попова Балка...

– А часом не знаєте, де тут табір Празького полку?

– Чому не знаю? Це з верству від пристані.

Пароплав повертав за коліно і матрос пішов до свого діла. Праворуч потяглися переліски, садки й чудові дачі. Через півгодини пароплав підійшов до пристані. Я забрав свої лахи і потяг пішки до табору.

* * *

У таборі я помістився в першім батальйоні, другий намет з флангу. Людей мало: солдати здебільшого по економіях на роботі. Вечоріло. Я пішов по офіцерській лінії до краю полку, – нікогісінько. Вертаючись назад, чую хтось грає на кларнеті. Я став біля намету, кларнет замовк. Я хотів рушити, коли з намету чуваю голос:

– Хто там? Заходьте.

Я увійшов. На ліжку сидів невеличкий на зріст офіцер. Чорнявий, низенько стрижений, з маленькою борідкою, з темними очима і темним кольором обличчя; він скидався на цигана.

Я оддав честь і назвав себе.

подпоручик Мишабенский– Из училища?.. А я подпоручик Мишабенский. Как видите, до генерала, чорт возьми, еще далеко. Садитесь.

Я сів.

– Ну, что там Рюрик поделывает? – і Мишабенський закричав точнісінько, як Рюрик: – Ружья вольно!

– Похоже? – спитав він.

- Як його чую, – відповів я.

- То-то, тисяча чертей и одна ведьма, как говорится в романах Майн Рида, – і він ляснув мене по спині долонею.

– Вы молодчина, вы мне нравитесь, тисяча чертей и проселочная дорога.

– Заграйте що-небудь на кларнеті, – попросив я.

Лице Мишабенського роздулось, зробилось червоне й широке, очі налилися кров’ю, – він сміявся.

– Сыграть? Так ведь я играю, как заяц на гитаре, как музыкант из таверны "Дикой собаки" или "Трех подков".

Я встав.

– Водку пьете?

– П'ю, як піп.

І я розказав йому анекдоту про попа, що одмовлявся, ніби він нічого не п'є, а коли йому сказали: "Одначе, як остається причастя, то ви допиваєте?", то відповів: "Воно, конечно, например, да, но с превеликим отвращением".
У Мишабенського знову зробилось червоне, широке лице.

– Чорт вас побери, да ведь, три ведьмы и дохлая собака, вы хороший рассказчик.

Він подав мені руку і на прощання штовхнув у бік:

– Встретимся в таверне "Бизона".

Я прийшов до себе в намет і довго не міг заснути. Що воно за персона Мишабенський. Оригінал, чи корчить оригінала? Це питання так і зосталося загадкою: добродушний зовні і сердешний, він страшенно бив солдатів. Друга рота, якою командував капітан Заінчневський, взагалі являла собою так звану "дисциплінарку", тут били на смерть. Бив ротний і обидва субалтерни – Мишабенський і Ковалевський.

Вранці пішов до полкового командира. Невеличкий на зріст, обгодований, вродливий, ще бадьорий полковник Іван Федорович Альбрехт прийняв мене доволі ласкаво. З першого погляду видно було, що цей офіцер все життя терся по штабах і немов нічого бойового-стройового. Ласкавий погляд сірих очей, приємна розмова, – взагалі дуже симпатичний. Офіцерство прозвало його "Шпонькою".

В полку всі командири мали якусь прикладку, навіть кожен батальйон носив вигадане назвисько. Перший батальйон звався дисциплінарним, другий – мармонами, третій – бельдежурами і четвертий – гвардійцями.

Я потрапив до першої роти першого батальйону. Командира батальйону Лева Вікентійовича Мальського звали "Тигром". Невеличкий на зріст, метушливий, нервовий севастопольський служака, з вусами, як щетина. То ласкавий приторно, коли ви йому потрібні, то нечемний і нахаба.

Командир другого батальйону полковник Русанов був чиста потвора: ходив так, ніби весь був на розбовтаних шрубах, що от-от відпадуть. Худий, як тріска, ні живота, ні грудей, ні плечей; додайте до цього велику голову, що трималась на тоненькій, мов ниточка, шиї, з крючкуватим носом, синіми одвислими губами – і перед вами Русанов, він же Мармон Дмитро-Заінгульський. Коли ця фігура сиділа на дохлій, як і сам, коняці, – це було таке чуперадло, що годилось на пугало для баштану.

Ашенбреннер Михаил ЮльевичКомандир третього батальйону, майор Василенко-Іваницький, був здоровий, товстий, пузатий чолов'яга з манією величності, з бичачою шиєю, з густими чорними, завжди нафарбеними, вусами й баками. Завсіди був переконаний в непохибності своїх слів. Цього майора дражнили Бельдежуром ("Belle du jour" - "дневная красавица", прим. НикБазар).

Командиром четвертого батальйону був полковник Михайло Юлійович Ашенбреннер*, той самий, що потім сидів 20 років у Шліссельбурзі.

*М. Ю. Ашенбренер, – видатний революціонер, член Партії народньої волі, організатор військових гуртків. Його було засуджено по процесу 14-ти до смертної кари, яку потім замінено на Шліссельбурзьку кріпость, де він і просидів 20 літ. 1924 року в Москві видано його мемуари під назвою "Военная организация Народной воли".

Ашенбреннер був світлою плямою на тлі без просвітної полкової солдатчини. Невеличкий, рухливий, з розумним лицем, начитаний, з гострим, ядучим язиком. Навколо нього гуртувалась молодь. Дивно мені було, що він зовсім не розбирався в оточенні. Я ввесь час тільки придивлявся до всіх і держався осторонь. І, хоч після одної вечірки в літнім клубі, де я співав і розповідав, офіцерство, не тільки молодь, а й Ашенбреннер, зацікавились мною, я все ж уникав компанії і приходив до клубу, коли по мене присилав Ашенбреннер.

* * *

З табору виступили пізно: почалась осіння непогодь і частенько приходилось спати під дощем, що лив іноді цілу ніч. Перед виходом з табору мене перевели до 9-ї роти.

Командир роти, капітан Михневич, був собі чоловік смирний, приємний. Багато шкільних товаришів, що тепер поз'їздились, понаходили собі квартири. Здебільшого вони мали кошти, у мене не було нічого; на 8 карбованців не проживеш, і я рішив оселитися в казармі, при своїй роті.

Казармы Коренева, 1890 год.Батальйон наш стояв у Корнева казармах (казарми Коренева, прим. НикБазар). Тепер від них не залишилося й ознаки: на тім місці стоїть Французький завод.

У казармі, за величезною грубою, щілина між грубою і стіною, коли з боків завісити ряднами, являла собою щось на кшталт кімнатки, і хоч було тісно, зате тепло. Перед самими казармами – широкий Буг, а на захід починалися Ліски. Тоді Ліски ці були густі, з озерами. Тут було багато валюшнів ("вальдшнепів", прим. НикБазар) і качок.

Вставали рано. Навчання починалось о 8-й годині. Училися "словесности". Так фельдфебель і кричав: "Пошов, вилазь, виходи на словесність!". Сідали купками навколо унтера і той розказував про зборку й розборку гвинтівки, про царську фамілію, як звуть корпусного, дивізійного, бриґадного та інших командирів аж до взводного. Скільки війська, що таке прапор, присяга і т. ін. Потім починалось "одиночне" навчання, прикладка, прицілка; нарешті стріляли дробинками з "Масолового" прибору. О 9-й годині приходив ротний, він ішов до канцелярії, до мене не втручався.

В нашій роті був ще старший офіцер, поручик Родкевич. Тип досить цікавий. Уже літній, а все тільки в чині поручика. Перший раз, коли він прийшов в роту, то надзвичайно чемно поводився зі мною. Ласкавий такий, з приємною усмішкою, підійшов до мене й каже: "Позвольте познакомиться: первый в России поручик Владимир Иванов сын Родкевич, а о чем, тому следуют пункты, прошу любить и жаловать". Він походив по казармі, довгенько балакав з фельдфебелем; як потім мені казав фельдфебелем, розпитував про мене. Одібравши від фельдфебеля про мене гарну атестацію, він знову підійшов до мене і взяв під руку.

– Послушайте, вам нужна эта канитель: вы ждете производства; а может бать, хотите составить и карьеру, – помогай бог; но мне все это противно: "я ищу свободы и покоя", как говорит Лермонтов. Так вы уже, дружище, подтяните всю роту; командир ведь ни во что не вмешивается, он человек хороший, надо его пожалеть. Так вы того... Хорошо?

Він обійняв мене і легкою ходою на кріпких ногах, мов на пружинах, вийшов з казарми.

Ми зустрічались якось у полковій канцелярії, він підійшов до мене і спитав: "Ну, как рота?" Кажу, нічого, – командир задоволений. – "Ну и хорошо". Він стиснув мені руку, потім, обійнявши за стан, одвів набік.

– Послушайте, что за охота вам жить в казармах,– перебирайтесь ко мне.

Я подякував.

Нет, в самом деле, а может быть вы нуждаетесь в деньгах,– сколько вам?

Я знову подякував і сказав, що одержую з дому. Потім його перевели в якусь іншу роту і ми зустрічалися з ним в клубі. Він раз-у-раз частував мене і любив співати зі мною "Не искушай меня без нужды". У нього був чудовий баритон.

* * *

Грянуло 1 березня 1881 року і якось приголомшило всіх. Молодь ждала чогось, старі заховались, мов черепахи в шкаралупу. Почались "смотри". Здавалось, начальство щось винюхує. Спершу приїхав бригадний Назімов. Доволі добродушний, випивака і дурноверхий. Після нього незабаром приїхав начальник дивізії Олександр Дмитрович Горемикін. Типічний "момент" (так звали офіцерів генерального штабу). Дуже гарний, з чудовим голосом, любив поговорити і говорив красно.

Після цього огляду мені дали офіцерський чин і знову перевели до першої роти. Я назавше попрощався з 9-ю ротою і її славним командиром, якого я вже більше не бачив: його випадково вбито на прицілці. Тоді перевіряли прицілку, дивлячись в ручну мішеньку, в середині цієї мішеньки була дірочка; видно було, як цілиться солдат і як він спускає затвор. В затвор вкладався навчальний набій, а на цей раз солдат ненароком вклав бойовий, що зостався у нього в сумці після караулу. Капітан сам перевіряв прицілку і солдат вистрілив в упор; нещасний упав мертвим.

Знову в таборі, в тому ж наметі, той же "Тигр" – лютий.

Командир роти – Бургхарт. Тип старого дореформеного часу. Здоровий, він наганяв жах на солдатів. Тільки підходив до солдата, як той уже одкидав голову назад, боячись, що зараз ударить. Тупоумний і злий, Бургхарт затуркував солдатів: бив, шарпав, трусив, схопивши за ранець. Досить було з'явитись мені, як він одходив набік, бурмочучи під ніс: "Да, да, новшество... Интересно вот, когда будет ротным... Гу, гу – бру", кашляв і відходив набік. Іноді, підвозячи мене на стрільбу, він довго мовчав, кашляв, потім дивлячись осторонь, говорив ніби комусь іншому: "Вот едешь в благодушном настроении, и разозлят анафеми и того... да бру-гу-гу. Терпишь, терпишь и не выдержишь... гу...гу".

Я занотовую найголовніші сцени. Ранок. Бургхарт уставав, коли солдати ще спали, довго вмивався, кашляв, пив чай і поглядав в щілини намету на солдатів. Жертва знаходилась: це був нещасний Кондебов. Побачивши його здаля, капітан виходив з намету:

– Ступай сюда, гу, гу, бру...

Солдат, держачи руки "по швам", ні живий, ні мертвий підходить.

– Кто я такой?

Солдат мовчить і дьоргає головою.

– Кто я такой, гу, гу, бру... Ну?

Солдат набирає духу і говорить:

– Рвотній комардін.

Бургхарт трусить його:

– Рвотний? А? Гу, гу... А чем ти вооружен?

Солдат запускає очі в небо і щось шепоче.

– Фельдфебель!

Через хвилину рослий, здоровий фельдфебель Малявка, держачи лівою рукою шаблю, а праву "під козирок", – підбігає і стає закам'янілий перед грозним капітаном.

– Полюбуйся, гу, бру... ничего не знает.

– Так тошно, ваше благородиє, потому как он немец, дак йому трудно.

– Какой немец? Болван ты, ведь он молдаванин. Ты молдаванин? – звертається він до солдата.

Той глухим голосом відповідає помиляючись:

– Мол... вадан.

– А? бру... Молвадан! Полюбуйся.

– Так тошно, он немец, бо не умеет говорить по-нашому.

– А ти научи! Вот спрашиваю чем он вооружен – не знает.

Фельдфебель, впадаючи в тон капітана:

– Вот видиш, болван, через тебе только замечение получаю. А сколько раз говорил, научал тебя. Ну, повторяй за мною: "Я вооружен винтовкою системи Бердана № 2-ой со скользящим затвором, имеющую в середине винтообразний нарез, дєлающий около полутора оборота".

Увесь час солдат шепоче губами, повторюючи за фельдфебелем.

– Ну? – кричить ротний.

Солдат, дивлячись в небо, червоний, з очима повними сліз, говорить на одчай:

– Я воржон ситя бендера нумері два в сродки він татура...

Ротний круто повертається до фельдфебеля і кричить:

– Ну?

Той мовчить.

– Чтобы он завтра мне знал русский язык! – і йде в намет.

* * *

Під кінець таборових зборів, мене покликали до канцелярії, з'являюсь до полковника.

– Вот, дорогой мой, так сказать, приймите глазной околодок. Надеюсь, вы все приведете там в порядок.

Полковник подав мені руку на знак того, що розмова кінчилась. Здивований, я прийшов до ад’ютанта.

– Що за сон такий, питаю, мене стройового молодого офіцера, призначають за начальника ізольованої команди.

Музыканты 58 Прагского полкаАд’ютант знизнув плечима. Я прийняв околодок. Здебільшого солдати натирають собі очі й так симулюють хворобу, щоб уникнути муштри. Околодок містився в Штурманській школі, де була також і музична команда. Роздивившись, я вирішив розігнати слабих по ротах. Приходжу знову до "Шпоньки" і говорю:

– Пане полковнику, я мислю, що з ізольованою командою можна вести навчання,– це не тільки не пошкодить їхньому здоров'ю, а навіть на вільнім повітрі оздоровить їх. Дозвольте виписати рушниці і взятися до праці.

– Это, так сказать, хорошо. Составьте программу занятий.

Через три дні приношу програму, звичайний зразок ротних програм. Подивився на програму "Шпонька".

- Нет, так сказать, это будет обременительно для больных, и зачем же ружья? Так, между прочим... прогулки... Но это уже черезчур.

Я вийшов і знову до ад’ютанта.

– На чорта тобі все це здалося? Хоче він щоб хворих набралось батальйон, ну і нехай потім що хоче з ними робить,– сказав мені ад’ютант.

* * *

Ми вибралися з табору. Я знайшов гарненьку кімнатку на розі Інженерної та Спаської вулиці в домі Сидоренка. В цьому ж будинку мешкав і полковник Ашенбреннер. Протягом 8 місяців я не ходив до своєї команди. Іноді тільки до мене забігав солдат і казав, що "все благополучно, от только, так что, на очистку казарми потрібні гроші". – "Яка там очистка? – сердився я: – Мітли поробіть з дерези, – її там до чорта, і вимітайте".

За цей час я перечитав всю полкову бібліотеку. Дізнавшись, що дехто з молоді готується до академії, я теж узявся до науки. Підтягнув з гімназистом 8-го класу математику, хороше підготовився з історії, простудіював всього Шлосера і попрацював над фортифікацією. Ашенбреннер то сам заглядав до мене, то присилав денщика за мною і просив почитати йому Гліба Успенського. Йому дуже подобались невеличкі оповідання, коли пам'ять не зраджує мене, під заголовком: "Бог гріхам терпить". Тут оповідалось про одного купця, що несподівано попав у політичні діячі, дякуючи ящикам з палітурою: "А в ящиках у тебя то што? – питають його. Палитура, родненькиє. – Ага, палитура? Подделывай его под орех". Ашенбреннер заливався сміхом. Так проводили ми вечори.

Сапожник ВайскебергХазяйки мої були дві старенькі сестри. Одна вдова-морячка, а друга – панна літ на 65. До них частенько заходили знайомі, а між ними надзвичайної краси молоденька дівчинка, німкеня Катря Вайскеберг. Вона була сестра офіцера резервного батальйону і жила проти нашого будинку. Батько її держав шевську майстерню. Родина велика: два сини і п'ять дочок, – всі, як перемиті, як писанки, а менша Катря хоч на виставку красунь! Я бував у них і мені нав'язали підготовити Катрю до причастя. Дівчина була безталанна і бився я з нею місяців чотири, поки вона ледве склала іспити. За це мені зробили чоботи, і я частенько співав їй: Meine liebchen Katrinchen, was kostet ein Paar schon? А вона відповідала: zwei Zalern, vier Groschen, ein Kushen dazu!

Катря була щедра на поцілунки, і, звичайно, одним поцілунком не обходилось. Уміла цілуватись. Науку цю вона засвоїла далеко краще, ніж катехізис.

Якось я читав їй "Давида Коперфільда", а вона дрімала за роботою; коли прибігає солдат і каже, щоб я йшов у казарму, бо якийсь офіцер прийшов прийняти в мене околодок. В канцелярії я справді застав старого кривоногого і доволі противного резервного офіцера. Я повів його по казармі, передав все по формі.

– А позвольте узнать, какие у вас имеются суммы? – спитав мене капітан.

– Суми? Які суми? Я нічого від полка не одбирав на утримання ізольованих, а годувала їх музична команда.

- Да?! Странно...

Я попрощався з "резервуаром", як ми їх величали, і пішов додому. Через два дні мене покликано до канцелярії, там дізнався, що мене знову назначено в першу роту. Ад’ютант питає:

– Читав наказ сьогодні?

– Ні, кажу, не читав.

Він подав мені наказ:

– Прочитай, може знайдеш щось цікаве.

Я, прочитав половину, – нічого, все шаблон, а нарешті наприкінці читаю: "Завідувачу полкової ізольованої команди, капітанові N видати на чистку казарми двісті карбованців".

Я глянув на ад’ютанта, він сміється.

– Що ж там чистить? Я все робив хатнім способом.

Ад’ютант сміється:

– Ах ти, дереза!

Йому відома була моя діяльність від музичного старости, корнетиста Бені Карліка.

– Іди послужи в строю: Тигр і Бургхарт давно тебе ждуть, уже місяців зо два набридають полковникові, щоб тебе перевести до них.

* * *

Незабаром ми знову виступили до табору і знову почалась стрільба, одиночне та ротне навчання... Та я вже був не той. Читаючи "Історію одного селянина", я наткнувся на таку ідею: "Людина, що вигадала сірники, зробила задля людськості далеко більше, ніж усі завойовники". І в душі моїй погасли образи Ганнібалів, Сціпіонів, Пірів, Олександра Македонського, Наполеона і всіх віртуозів війни, що, не маючи жодної ідеї, нарешті або були побиті, або вчасно померли, і все, що держалося їхньою власною істотою, розсипалось, мов пісок від подиху вітру.

Для чого я вчу солдатів стріляти, фехтувати? Щоб убивати людей? Я ходив на стрільбу, як на панщину. Солдати мені здавалися нещасними. Яка сила заставляє їх іти й робити те, чого вони не хочуть? Що вище: одиниця чи громада? Випадок розв'язав мені деякі питання.

Лежу в наметі й читаю. Рота пішла на варту. Чую Тигр кричить: "Вы, капитан, глупости говорите! Как может рота, как она смеет не отвечать на ваше приветствие?". Я насторожився. Чим далі йшла розмова, тим зрозумілішою ставала справа. Ходили чутки, ніби капітан уже кілька місяців затримує солдатську платню і гроші, які приходили солдатам з дому. Серед солдатів зростало обурення, і от сьогодні врешті вибухнуло. Коли капітан К... вийшов до роти, що шикувалась на передній лінії, і поздоровався з нею, вона мовчала... Переляканий капітан "ушився" і, не знаючи що робити, побіг до "Тигра".

– Идем к роте! – кричить Тигр. Я вийшов теж з намету. Тигр нервовим кроком, якось підскакуючи, ішов попереду, а за ним, крадучись, ішов капітан К... Рота стояла на лінії.

– Смирно! – скомандував фельдфебель.

Всі витягнулись. Тигр пройшов по середині роти. Червоний, з налитими кров'ю очима, з вусами, які тирчали, мов дріт, верхня губа нервово дрижала. Він справді скидався на тигра.

– Здорово молодцы! – почувся його сухий обривчатий голос.

– Здравия желаем, ваше высокоблагородие! – залунало густо в повітрі.

– Сбросить ранцы.

Рота скинула ранці.

– Набивай их песком!

Рота набила ранці піском.

– Надеть ранцы.

Рота наділа ранці.

– Господа офицеры, прошу выйти из строя!

Офіцери вийшли і стали осторонь, я підійшов до них. Солдати були бліді і дихали важко.

– Справа в двухвводную колону стройся! – залунала знову суха й коротка команда.

Рота зробила своє діло.

– Равняйсь!.. В затылок, стань в затылок там во второй шеренге второй полуроты, еще... так, еще... Левее... Левее!.. Ружья вольно! Шагом марш!

Рота пішла.

– Ать, два, три! – неслося в повітрі...

– Ногу, барабанщик дай такту, – закричав Тигр і земля загула.

– Рям, рям, рям, – одбивали солдати, тріщав барабан...

– Кругом марш!

Рота ловко повернула і прямувала тепер на нас.

– Равнение на середину!

Лиця в солдатів бліді й покриті потом. Нарешті рота знову вишикувалась. Усі були стомлені, ледве держались на ногах.

– Сбросить ранцы и высыпать песок!

Рота виконала наказ.

–Надеть ранцы! Смирно, равняйсь!

Рота вирівнялась.

Тигр став перед ротою:

– Хорошо учились, і спасибо, братцы.

– Рады стараться, ваше высокоблагородие! – загуло з сотні грудей.

– Капітан К... поздоровайтесь с ротой.

Капітан підійшов і якось боязко звернувся до людей, він був страшенно блідий:

– Здорово, молодцы!

– Здравия желаем, ваше благородие! – загула рота.

– Как же вы, капитан, врете, что рота не отвечает не ваше приветствие? Они могли не дослышать, – это возможно; но, чтобы такие молодцы не понимали дисциплины и не знали, что угрожает им за ослушание, – этого не может быть! Спасибо, братцы!

– Рады стараться, ваше высокоблагородие.

– По палаткам, бегом марш!

Рота, взявши рушниці "на перевес", в момент розбіглась по наметам. Капітана К. перевели до другого батальйону.

Цей випадок не давав мені спокою. Хто править – одиниця чи громада? Чому ж громада ця, приголомшена силою одиниці, зробила все, чого хотіла одиниця? Коли Ганнібал, Пір, Олександр Македонський, Наполеон тягнуть за собою сотні тисяч людей, що йдуть за ними наосліп, то що ж тоді громада – "капуста головата"?

* * *

Афиша гастролей в 1900 годуЯкось, гуляючи бульваром, я побачив афішу російської п'єси, а на закуску стояв водевіль "Кум Мірошник або сатана в бочці". Трупа грала в поганенькім літнім театрі, що стояв на бульварі. Я пішов подивитися. Трупа була якогось Василенка. Сам Василенко не грав, а грала вся його родина – три сини та жінка. Грали погано якусь російську п'єсу, а щодо "Кума-мірошника", то це був жах: ні один актор не говорив по-людському, а кожен, скрививши рота набік, якимсь диким голосом "дражнив хахла". Я не досидів до кінця.

Через кілька день після цього до мене в табір прийшов Стоян з актором Дяченком і умовили мене взяти участь у водевілі "Сватання на вечорницях" та проспівати в концерті дует "За Німан іду". Я згодився. Вистава відбулася в театрі Монте. Грав я Телепня. Як я грав – не пам'ятаю, мабуть теж дражнив хахла, хоча мав величезний успіх. Антрепрентер Чернишов дякував мені і частував вечерею. Це був "махровий" дурень, закоханий в таланти своєї доньки і жінки. Випивши, він казав мені:

– Ви чули коли-небудь Патті?

– Ні, не доводилось.

– Чорт зна що! Куди їй до моєї доньки: та шельмовка, як візьме фінал... дак верстов на 25".

Друга вистава відбулася в неділю; йшла "Наталка". Я грав Возного, Стоян чудово співав Петра. Донька Чернишова справді співала з такими фіналами, що хотілось закричати: "Та годі тобі драти горло!". Можна було чотири рази проспівати "Ой, мамо, мамо", поки вона проспівала один раз.

У понеділок я був десь на варті, а у вівторок увечері мене покликав до себе в намет Тигр. Я певен був, що йому треба щось по уставу, або по збірці рушниці; він частенько кликав мене для цього: тоді вийшов новий устав.

Тигр був веселий, він обійняв мене за стан і ласкаво сказав: "Фаничка, я вам советую не принимать участия в спектаклях: вчера какая-то темная личность приходила жаловаться, что вы своим участием отбиваете у него кусок хлеба. Я его, конечно, выгнал; хотел даже проводить по всей голове! Эдакий скотина, жаловаться... Так вы, того, Фаничка, чорт с ними... Я посмотрел на это сквозь пальцы, а как посмотрит командир полка? Ведь эта скотина может пойти и к нему; хотя я его напугал. Я ему говорю: "Это мой лучший офицер, и счастье твоє, что не пошел к командиру, он бы тебя вздул по-воєнному".

Я, звичайно, більше не грав. Чернишов з трупою поїхав до Одеси, а Василенко ще довго паскудився, не маючи ніякого успіху.

* * *

В кінці липня, проїздом через Миколаїв, був Петро Іванович Ніщинський, заходив до мене в табір з якимсь своїм знайомим. Я закликав їх до офіцерської їдальні, де познайомив Петра Івановича з Мих. Юл. Ашенбреннером. Цілий вечір ми згадували минуле і співали уривки з "Вечорниць", "Ой, у лузі, в лузі червона калина".

Петро Іванович був у добрім настрої, хвалив мій голос. Йому дуже подобалось, як я заспівував: "Ой, та не знав козак, ой та не знав Софрон, де як славоньки нажити…" Після останнього куплету: "А з тії могили видно всі країни" він навіть заплакав. Не знаю, чи то зайва горілка виливалась з очей, чи таки зворушив його співом. Ашенбреннер був теж в надзвичайнім захваті; він стискав руки нам і поставив шампанії.

Уже пізненько я провів Петра Івановича до вокзалу. Він їхав, здається, до дочки Музи Петрівни, що була за попом Петром Левицьким і жила десь біля Кременчука.

В серпні з Одеси через Миколаїв проїздив Марко Лукич. Тут він зостався на добу, мешкав у Петербурзькому готелі і до пізньої ночі читав мені "Доки сонце зійде". В Одесі Марко Лукич гастролював у Чернишова, від нього дізнався про мене, і навмисне заїхав побачитись. Я співав йому солдатських пісень – він записав одну і вставив в перший акт: "Доки сонце зійде": "Однажды шол я трутуваром, сидять красотки на крелці, точно вийшли сейчас із болниці: нету краски у леці"). Згадували степи широкі нашої Херсонщини.

Він їхав полювати до сестри Ганни Луківни, що була за Сичевановим і жила на хуторі під Бобринцем.

Бери відпустку, Феоктисте, поїдемо разом. Ганна писала, що цього року багато стрепета, куріпок і дрохов, а перепелів!.. – спокушав мене Марко Лукич

Перед очима стояв любий степ, мов шовком, укритий сивою тирсою; здавалося, що я чую, як шелестить вона і вабить до себе... Та я був невольник, прикутий до галери: починались маневри і на відпустку надії не було. Ранком другого дня Марко Лукич виїхав до Єлисавету (Єлисаветград, прим. НикБазар), а звідти подався в степи.

* * *

Афиша гастролей в 1900 годуМаневри скінчились. Плинула сумна зима. Я був на роздоріжжі: розчарування службою примусило мене занехаяти думку про академію. Троє чи четверо товаришів, старших у чинах, поїхало і, здається, два з них склали іспити...

Зустрічався іноді з Родкевичем, він завжди веселий, по приятельському ляскав мене по плечу, закликав до себе і кінчав розмову тим, що співав: "Я ищу свободи й покоя"...

А де ж мій спокій, де моя свобода? Тікати треба з цього безпросвітного життя. Та я не був певен своїх сил, стояв на перепутті й не міг розв'язати питання: "Куди"? Я знову кинувся до компанії найкращих людей: записався в книгозбірню, зазвався Плутархом, Гете, Гейне, Дживаніолі. Почав на пам'ять вивчати Гомера.

Щоб не було скучно в самотині, я запрошував Meine liebchen Katrinchen, що, як і раніш, часто бувала у хазяйки. Я читав їй голосно, хоч вона через півгодини вже куняла за роботою і мені доводилось будити її einem Kusschen. Найкращі романи її не цікавили і через кілька днів вона плутала Ґете з Гюґо, Діккенса з Доде і абсолютно нічого не розуміла з Гомерової поезії. Мене це сердило, я дорікав їй, а вона з чарівною усмішкою обіймала мене:

– Аber ich liebe dich, was willst du noch?

Тоді я ставав у позу і з запалом читав:

– Нет, не печаль меня упреками горькими сердца; так, сегодня Атрид победил с ясноокой Афиной, после и я побежду: покровители-боги с нами! Ныне почнем с тобой и взаимно в любви насладимся. Пламя такое в груди у меня никогда не сгорало…

Katrinchen з усього цього розуміла тільки: "ныне почнем с тобой"...

Часто до мене заходив Мих. Юл. Ашенбреннер. Він був чимсь заклопотаний, невеселий, замислений. Палив цигарки за цигаркою. Тісний гурток знав, що Мих. Юл. задумав був визволити з тюрми якусь політичну, прізвище її тепер забув. Це треба було зробить, як варту заступав батальйон Мих. Юл.

Офіцер, здається, Кир'яков, перелякався і нічого не вийшло!

Зима проходила одноманітно. Вся компанія Мих. Ю-ча якось притихла. Тільки Міцкевич дивився козирем; чорний вус його був, як і завше, закручений.

Не зважаючи на злиденні достатки, я все ж частенько ходив до театру. У піст якось читаю афішу про концерт артиста Петербурзької опери Мельнікова. Пішов. Я почував себе в раю, слухаючи цього співця. І всю ніч мені лунало "О поле, поле, кто тебя засеял мертвими костями?" Я позичив 50 карбованців, взяв на тиждень відпустку й поїхав за Мельніковим до Одеси та Єлисавету. Такого співця я більше ніколи не чув. Я зрозумів, що тільки той артист, хто вміє подобатись і зворушувати.

Цієї зими помер наш офіцер-запійник. Кожного місяця він подавав рапорт, що видужав, – одержував платню, а першого знову писав: "Заболев сего числа; службу нести не могу". Ранком, проспавшись, він кликав денщика:

– Рак, Рак, Рак... приготовить!

Через чверть години з'являвся Рак, в руках у нього була карафка і стаканчик; він ставив їх на стіл і зникав.

– Рак! –знову кликав капітан; той з'являвся на порозі.

– А закуску, закуску, дурак!

Через хвилину Рак приносив яблуко, розрізане навхрест. Капітан молитовно складав руки і починав:

– Во ім'я отця і сина і святого духа... Ну? – звертався він до Рака.

Той наливав йому стаканчик. Капітан з насолодою поволі випивав і продовжував:

– … і нині, і прісно, і во віки віків... Ну?

Рак наливав, і капітан молився далі:

– Царю небесний... Ну? – і знову стаканчик порожній, а капітан якось закохано продовжував: "сокровище благих і жизні подателю"...

Горілки вистачало до половини.

– Помилуй мя, боже.

Уже п'яненький, запинаючись, читав він:

– Серце сокрушенно і смиренно... Ублажи, господи, благоволенієм твоім Сіона і да сожиждуться стєни Ієрусали... скіє, тогда возложат на алтар твой тєльци... Ну?

Рак показував порожню карафку.

Капітан, тяжко зідхав, христився і, звертаючсь до Рака наказував:

–Убери закуску.

До яблука він не доторкався. Цей тип нарешті помер і вже зовсім "служби нести не мог".

* * *

Перед виходом у табір Михайло Юлійович зайшов до мене попрощатися. Він їхав у відпустку.

–Может быть, не скоро увидимся, – сказав мені він на прощання.

Він був сумний. Ми більше його не бачили. Я тільки через 20 років зустрівся з М. Ю, у Ялті, ну, та про це в своїм місці.

В середині червнями був помічником чергового по полку, сидів у наметі і щось читав. Чую дзвенять остроги. На порозі намету з'явився жандармський полковник.

– Вы дежурный во полку?

– Я, господин полковник.

– Укажите мне палатку штабе-капитана Талапиндова.

Я повів його до другого батальйону. Нам зустрічались офіцери, що дивилися здивовано на жандарма; між ними я побачив свого приятеля Ковалевського і спромігся шепнути йому: "Біжи до Талапіндова і скажи про гостя".

В наметі Талапіндова ми зоставались недовго. Жандарм перерив усе, нічого не взяв і, звернувшись до мене, спитав:

– Вы знаєте квартиру штабс-капитана? Ведите меня к нему.

На передній лінії стояло кілька жандармів. Ми пройшли через пролом до квартири Талапіндова. Я страшенно боявся, щоб не зустріти там Ковалевського і щоб Талапіндов не зробив збройного опору. Що робить? Серце моє билося і піт градом котився з мене. Жандармський полковник був теж блідий. Ми увійшли у двір. Талапіндов сидів на стільці і годував курей. Він був спокійний. Ковалевський, давши звістку, перескочив через паркан і безпечно пройшов у табір. Трус не дав наслідків. Почалися арешти. Заарештували поручника Кир'якова, Успенського, капітана Заінчневського, Талапіндова і полкового скарбника Маймескулова.

Мали звістку, що ніби Ашенбреннера арештовано в Смоленську.

"Шпонька" захворів. Все це якось пригнітило всіх, тільки непокірний син Адольф (так звав Ашенбреннер Міцкевича) ходив козирем і казав: "Я на все трижды хрюкаю!"

Я зустрів якось Родкевича, він, як кажуть, "смикнув сірка за хвіст" і був веселий. Побачивши мене, почав щось співати. Ми поздоровкались.

– Тебя не таскали к жандармам?

– Ні, – кажу.

– А меня уже три раза.

– Ну і що ж?

– А ничего. Спрашивают: "В компании Ашенбреннера бывали? – Бывал. – Что там делали? – Випивали. – О чем говорили? – Ни о чем не говорили, а джонку варили..." Нет, дружище, – они вообразили, что в полку все социалисты. Спрашивают у Талапиндовского фельдфебеля: "Чему научал вас ротный? – Так что словесности. – А с тобой вступал в политические разговоры? – Так точно: когда артельная лошадь сдохла, так вони говорили: надо, брат, Сидоренко таку политику подвести, щоб купить нову артьолку".

Родкевич залився дзвінким сміхом:

– Приходи сегодня к Ольге Сметановне (так назвали хазяйку шантана); вьпьем и помянем душу Михайла Юльевича: говорят, трех жандармов укокошил и с собой покончил.

Родкевич міцно стиснув мені руку і ні з того ні з сього заспівав своїм чудовим баритоном: "Есть на Волге утес".

Я не спав цілу ніч. Михайло Юлійович стояв передо мною і через окуляри дивився на мене своїми підсліпуватими очима. Виявилось, що звістка ця неправдива. Потім якось говорили, що будучи вже в Шліссельбурзькій фортеці, М. Ю. "запалив" комусь з начальників "по уху" і його розстріляли. Це теж була побрехенька. 1914 року я бачився з М. Ю. у Ялті. А ще до цього вийшов журнал "Былое" з його статтею: "20 лет в Шлиссельбургской крепости".

У червні нас "навантажили" на пароплави і вирядили до Одеси на великі маневри. Тут теж було сумно: в Модлінськім, Люблінськім і Замоськім полках арештовано багато офіцерів. Виявилось, що це наслідки Дегаєвської провокації. Йому влаштували втечу з Одеської політичної тюрми і він видав військову політичну організацію. Коли після того, як він убив Судейкіна, з'явились його фотографії, я згадав, що бачив його в Ашенбреннера.

Якось ранком я вів роту по боковій лінії на майдан, що був позад табору. Дивлюсь – стоїть біля свого намету "непокірний син Адольф" – Міцкевич, а навкруги намету жандарми. У мене похололо серце... Прийшла й на нього черга! Побачивши мене, він взяв під козирок і закричав: "Трижды на все хрюкаю,– скоро увидимся" – і послав мені поцілунок. Я ніколи його більше не бачив. Його заслали були до Сибіру, де він і помер на засланні.

Все тяжче ставало в мене на душі і невідступне питання; для чого я все це роблю? – колупало мій мозок.

Ротний наче здурів і доводив не тільки солдатів, а й нас, офіцерів, до одчаю. В роті нас було двоє: я та приятель мій Богдашевський, людина тактовна й розумна. Ми часто після муштри радились, що робити з дурноверхим Бургхартом. Богдашевський пробував навіть говорити з ним про його вчинки, та це було, як об стіну горохом. Якось на ротній муштрі Бургхарт вигадував нові, зовсім нікому не відомі, "построения". Сердився, бив солдатів. Водив усю роту бігом і, бігаючи, робив "розсипний строй". Згідно з "уставом" бігом можна водити найбільше 5 хвилин, а Бургхарт водив 10 і більше. Спершу ми зоставались в строю, нарешті Богдашевський вийшов із строю, заявив ротному, що він нездужає й пішов до табору. Щоб не відставати від товариша, я зробив те саме. Богдашевський був збентежений, лаявся і кричав, що він не витримає і "засвітить Бургхартові в морду". Я заспокоював його.

Видно було, що політичні обставини і все, що скоїлось у полку, дало волю стар'ю, і вся ця моральна наволоч піднесла голову. Ми заявили про вчинки ротного Тигру. Він не звернув на це уваги і дивився так, ніби не чує, що йому говорять. Чекали, що Бургхарт подасть на нас рапорта та обійшлось благополучно. Після учення кожної суботи офіцери їздили до міста – "одвести душу і на людей подивитись".

* * *

Садовский Николай Карпович, брат СаксаганскогоБлукаючи по місту, я натрапив на афішу, в якій стояло, що російсько-українська трупа М. П. Старицького, на чолі з Кропивницьким, Заньковецькою та Садовським грає в театрі, що був на розі Грецької і Колодязного провулка. Тепер театру цього нема, – він згорів у вересні 1906 року. Я побіг до театру і дізнався про адресу брата Миколи. Звичайно, що я цього ж вечора був у театрі. Ішла п'єса "Доки сонце зійде – роса очі виїсть". Марко Лукич вітався зі мною привітно. В його істоті щось змінилося, з'явилась якась нова рисочка і в обличчі, і в поводженні. До початку зоставалось півтори години. Марко Лукич звернувся до мене:

– Панасе, одягайся, вийдеш приятелем Гордія, я зараз напишу тобі роль.

Як я не відмовлявся, М. Л. не зважив на це, взяв клаптик паперу і накидав кілька фраз для приятеля Гордія. Я одягся, взяв зонтик і вийшов з Гордієм. Не пам'ятаю, що я говорив і як говорив, але Марко Лукич був надзвичайно задоволений. Після вистави я з братом Миколою та М. К. Заньковецькою пішов вечеряти. Заньковецька була весела й балакуча. Це мене здивувало бо за лаштунками, особливо в третій дії, вона здавалась зовсім хворою і, коли її серед акту кликали після слів: "Не бог вам, пані, душу дав, не мати вас породила", – вона, з'явившись на виклик, похитнулась і трохи не впала, її підхопив брат.

Повечерявши, пішли додому. На вулиці Марія Костевна почала говорити по-дитячи:

– Маня не хоче йти, у неї нозі болять.

– Тут же близенько, – каже брат.

– Маня плакаткає, вона сяде на вулиці.

Мария Константиновна ЗаньковецкаяМені це надзвичайно подобалось, і я не довго думаючи, підхопив її на руки й поніс додому. Садовський ішов позад нас і то лаявся, то сміявся. Назустріч трапилося кілька городовиків, що, побачивши офіцера з панею на руках, ставали здивовані і брали "під козирок", Марія Костевна заливалася сміхом.

Тепер майже щодня я бував у театрі. Якось після вистав вечеряли вкупі з М. П. Старицьким, і він пропонував мені вступити до театру.

– Скільки ви одбираєте платні?– спитав мене Михайло Петрович.

– П'ятдесят карбованців.

– Ну, я дам вам 150.

Я не знав, що робить і знову стояв на роздоріжжі. Там – "маршировка", безпросвітне життя; тут – широкий обрій. Там – скажений Бургхарт, Мальський і жадного світлого проміння... Спробувати щастя?.. А що, коли я бездара?.. Та невже ж я, молодий, сильний робітник, не зароблю десь тих нещасних 50 карбованців, коли виявлюсь нікчемним на кону? З цього баламуту я захворів на нервову пропасницю і подав рапорт, що "службу нести не могу".

Полк мав пробути п'ять день на маневрах, і командир полку, гадаючи, що хвороба моя штучна, прислав до мене полкового лікаря. Це страшенно обурило мене, і жеребок був кинутий: я перейшов Рубікон сумнівів і подав прохання про звільнення мене в одставку. Демісії моєї командир не прийняв і наказав посадити мене на гауптвахту. Через три дні він мабуть одумався, бо мене звільнили. Командир покликав мене до себе й умовляв зостатись, бо "хороші офіцери потрібні". Я стояв на своєму і в кінці серпня мав уже "отпуск впредь до выработки правил о запасних офицерах". Я вільний, як вітер, у кишенях моїх теж свистів вітер, та я веселий сидів знову на палубі "Аргонавта" що на всіх парах летів до Миколаєва, куди переїхала трупа Старицького.

* * *

Я знав Миколаїв з 1880 року ще. Тут було два театри: Русінова і Малера. Русіновський був занехаяний, і зимовик сезон російська трупа грала в Малера. Театр цей був на Нікольській вулиці і був збудований на кшталт корабля. Глибоко в землі, куди вели вузенькі сходи, мов у трюм, був партер, над землею містились ложі бенуару, а над ними – бельетаж і гальорка.

Театр на Адмиральской1882 року Монте збудував гарненький театр на Адміральській вулиці. В цьому театрі тепер (вересень 1883 року) грала трупа М. П. Старицького. Склад трупи був такий: Кропивницький, Садовський, Грицай, Манько, Максимович, Квітка-Основ'яненко, Касіненко, Заньковецька, Садовська-Барілотті (моя сестра), Гай, Затиркевич, Вірина, Квітка, Маньковська.

Репертуар трупи складався з десяти п'єс і чотирьох водевілів: "Наталка Полтавка", "Сватання на Гончарівці", "Дай серцю волю – заведе в неволю", "Глитай", "Доки сонце зійде – роса очі виїсть", "Невільник", "За Німан іду", "Шельменко-деньщик", "Чорноморці", "Назар Стодоля", "По резизії", "Помирились", "Кум-мірошник", "Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка".

Всі п'єси були зрепетировані, і я виходив у народних сценах та придивлявся, як інші актори грають. Зразком мені були Кропивницький, Садовський та Заньковецька.

Щодо інших, то вони нічого цікавого не являли. Чудовий співець був Грицай, особливо коли співав у своїх тонах, бо йому часто доводилось співати в тенорових партіях, і це шкодило йому: треба було кричати й тоді він співав невиразно, вся краса його баритону зникала. Актор з нього був слабенький.

Успіх мав Манько, особливо в п'єсі "Доки сонце зійде". В цій п'єсі він грав шевця Гордія. Роль шаржована автором, вся вона складається з смішних виразів. Публіка не розбиралася в цім: вона часто ставить на карб артистові те, що зробив автор. Манько потім виробив собі, чи сказати – йому виробили автори – амплуа "веселого артиста". Гордій, хлопчик у "Гриці", дурник у "Ніч під Івана Купайла" і т. і. Згодом він переріс своє амплуа, а на інші не годився, нездатний був до творчості, з дефектами в дикції: "Ой дівчина говлиця, до козака говниця, а козак, як овел, як побачив – так і вмев".

Касіненко мені здавався здатним резонером; він незабаром одійшов до іншої трупи, спився і десь у дорозі помер. Щодо Основ'яненка, то я його співу не бачив: він поїхав з Миколаєва й до трупи не вернувся.

Садовська-Барілотті була чудова співачка і артистка; її прозвали українським соловейком. Я раніше говорив, що передати характер неможливо: в ньому відбивався весь народ. Його поезія, його чуття. Про гру її я буду говорити своєчасно.

Панас Саксаганский в роли ГолохвастоваЗатиркевич тоді тільки починала артистичну діяльність. Почувши її, я певен був, що вона вже давно на кону. Уперше я її побачив у "Сватанні на Гончарівці". Вона грала Одарку так хороше, так типічно, що краще, здавалося, не можна уявити. Взагалі Ганна Петрівна була артистка етнографічна: лайлива баба; баба цокотуха, з характерними рухами, які були вироблені раз назавше і повторювались у кожній ролі; нічого надуманого, все просте, стихійне. Дай їй роль графині – вона й тоді полою висякає носа.

Вірина – артистка переважно на драматичних стареньких, талановита, та не працьовита.

Гай мала сякий-такий голосок, мови зовсім не знала і була в трупі просто "затичкою".

У Миколаєві трупа пробула більше як місяць. За цей час я виступив у п'єсі "За Німан іду"; роль не барвиста, ні се, ні те. Таку роль треба грати досвідченому акторові, а я не вмів ще й ходить по сцені; крім того, ролі не знав, був без голосу і провалився вкінець. Ходив після цього, як тума: мені соромно було дивитись у вічі артистам, що могли б далеко краще від мене виконати цю роль, а одбирали платні менше. І знову розчарування...

Я почав працювати над ролями, що подобались мені. Навчений досвідом, я вивчав ролі на пам'ять, читав їх голосно і почував всією істотою, що я не вмію "подобатись і зворушувати". Чому? Я не розумів. Я пригадував Демосфена, як він провалився з своєю промовою, а артист прийшов до нього і прочитав йому його промову так гарно, що він її не пізнав. Треба працювати, вирішив я. А як працювати, того не знав.

Панас СаксаганскийНаблизився день виїзду до Єлисавету. Я ліквідував всі справи, попродавав деякі речі, подарував свою чудову шаблю і револьвера Родкевичу. Денщик мій Данило Бондаренко приходив і плакав. Катеринхен приходила і плакала; вона навіть змарніла. Вона вже вміла говорити українською мовою і дещо співала, у неї був гарненький голосок. Дівчина, плачучи, обіймала мене і співала: "Візьми мене із собою". Туга невимовна обгортала моє серце. Я сам не мав нічого певного; майбутнє – темне: непевність своїх сил гнітила мене, а тут іще сльози дівчини тяжким каменем падали на моє кволе серце. Я утішав її, як умів, обіцяючи скоро вернутись…

Настав день від'їзду. Мене проводжали товариші і, звичайно, Катря, а позад усіх – заплаканий Бондаренко. Стою біля вікна, навколо товариші і бліда з затуманеними очима Катря...

"Напишіть мені, – не... забувайте", – говорить вона, ковтаючи сльози, а вони струмочками біжать з її чарівних очей по блідому обличчю... І жаль мені її, серце розривається... З одного боку товариші, яким треба усміхнутись, з другого Катря... Та її застує тінь якась... Так, так: перед моїми очима виростав світле обличчя волоокої Мельпомени... Здається вона шепоче чарівним голосом: "Я не віддам тебе їй, я буду тебе кохати тільки полюби мене всім серцем, всією душею; в любові цій знайдеш те, чого шукаєш: я навчу тебе подобатись і зворушувати"...

Поїзд рушив... Все, наче в тумані, тоне: і товариші, і Катря... Я, ввесь налитий сумнівами, ледве стримую сльози.

________________________________________

Панас Карпович Саксаганський доволі часто приїздив до Миколаєва з гастролями, але в своїх спогадах він вже не вдавався в детальні описи, бо "світле обличчя волоокої Мельпомени" його поглинуло повністю. І це – на щастя для українського театру.

Підготувала: Світлана Крищенко.

Поделиться:

"Горожанин года"-2017

"Николаевский БазарЪ" в спецноминации "Летопись Николаева" Горожанин года

"СТАРЫЙ НИКОЛАЕВ"

Календарь на 2021 год!
В магазине "Нольга" на улице Б. Морская, 65 (угол ул. Соборной)!

Календарь 2021

Николаевский БазарЪ на twitter