Миколаївський Бухенвальд

[2]Історія розвитку примусової праці полонених відома з 1919 року: середовищем, в якому визрівала струнка політична та економічна машина, стала радянська пенітенціарна система. Згодом прийнятий «прискорений варіант» першого п'ятирічного плану вимагав концентрації більших трудових ресурсів на будівництві промислових і транспортних об'єктів, заради чого відбулося злиття виробничого і табірного комплексів в єдину табірно-виробничу ієрархічну структуру, яка до 1953 року залишалася у віданні Головного управління таборів НКВС-МВС СРСР (ГУЛаг). Що ми знаємо про його прототипи в період Другої Світової війни?

 Одним із таких трудових примусових утворень, де використовувалася безкоштовна робоча сила, став фашистський Шталаг, який об'єднав близько 80 таборів по всій Європі, в тому числі, в Україні. Кожен був регіональним адміністративним, транзитним і розподільним формуванням для організації робіт ув'язнених  військовополонених, а також для управління їх життям у концтаборі. Такими стали львівський “Шталаг-328”, вінницький «Шталаг-329». А ще були Дарницький, Сирецький табори в Києві тощо. В Миколаєві з часу окупації на території селища Темвод також діяв табір для радянських військовополонених "Шталаг-364", де опинилися, в першу чергу, захисники Севастополя, Одеси, Запоріжжя.

 Миколаївське пекло

“Шталаг-364” був одним із найбільших регіональних таборів на півдні України. Він мав філії, зокрема, в [3]Первомайську, Вознесенську, Новій Одесі, Себиному, на суднобудівному заводі імені Андре Марті, згодом — в Херсоні та Одесі. Комплекс споруд складався з двадцяти шести бараків на сімдесят тисяч полонених, яких поділяли на чотири умовних зони за національним принципом, більшість із яких склали росіяни та українці, частково — представники інших республік СРСР. Неопалювані взимку і без шибок бараки, де містилося до сорока бранців, не мали шансів на втечу: вони були захищені від світу кількома рядами колючого дроту, сторожовими вежами з кулеметними розрахунками. Спали на цементній підлозі. Бранців годували, як правило, з корит для худоби баландою з лушпиння, до якої рідко, коли додавали листя соняшника, тирсу. Відомо, що в цьому таборі не було трави: її до самих корінців поїли люди. Як пригадують в'язні львівського шталагу, у них навіть траплялися випадки канібалізму.

Тривалість робочого дня складала 12-14 годин на добу в залежності від фізичної групи. В роботах було задіяно до 90% полонених, закріплених за відповідними трудовими загонами. Робочий день розпочинався із того, що табірний поліцай тарабанив ломом по рейці в караульному приміщенні. Згодом із бараків виходили, виповзали виснажені військовополонені. Як правило, їх працю використовували на суднобудівних заводах, які умовно об'єднали у Південну верф — корабельну міць Третього Рейху. До того ж, на плечі бранців було покладено всі роботи з відновлення промисловості, військових баз, аеродромів, комунального господарства, житлового фонду, що потребували негайного відновлення.

[4]Коли в табір прибувала нова партія в'язнів, переважну більшість яких складали військовополонені, їх нищівно допитували. Під час вивчення справ бранців нацисти діяли фахово: відбирали командний армійський склад, членів партії, комсомольців, військовослужбовців єврейської національності. Відібраним пропонували вступити до Російської Визвольної Армії (РОА), а також в лави поліції, охорони табору. Інших просто били та кидали до камер смертників, де їх обмежували як у їжі, так і воді. Євреїв розміщували, як правило, окремо. Після виснажливих тортур знесилених виводили у двір та розстрілювали. Трупи спалювали в ямі, яку посилено охороняла табірна поліція. Подібні принципи були поширені на всій території європейських шталагів. Що ж стосується тих, хто виживав, вони складали основу  безкоштовної примусової сили, що важко працювала на підприємствах краю.

За роки існування цього шталагу відомий єдиний факт втечі полонених з Темводу. Це сталося у вересні 1941 року, коли кілька ув'язнених пілотів, прибираючи на літовищі, спромоглися потрапити до літака Вермахта і здійнятися у небо і втекти. Решта про це могла хіба що мріяти.

Але ще є “чорна статистика”. За роки фашистської окупації у “Шталагу-364” загинуло не менше 30 тисяч осіб. А [5]скільки етаповано до інших таборів, померло в дорозі від ран і хвороб? Немалу кількість замордованих полонених складають ті, хто не дочекався визволителів. На початку березня 1944 року до спішно підготовлених траншей із трупами безперервно підганяли нових жертв і розстрілювали. Кожен новий пласт обливали бензином, підкидали дрова та знову вкривали гарячими людськими тілами. На жаль, достеменно невідомі імена всіх закатованих, і робота в цьому напрямку, очевидно, ніколи не завершиться.

Тільки частину військовополонених чекала інша доля: кого не встигли знищити, вивозили до інших шталагів Європи. На щастя, частина з них змогла втекти із залізничних станцій Миколаївщини, де їм сприяли земляки. На тому трагічна доля табору для військовополонених не скінчилася: він чекав на інших бранців, але вже тих, хто воював під штандартами Вермахта. Які ж були умови утримання фашистів? Скільки їх загинуло на роботах по відновленню Миколаєва?

Що приховує “центральна зона”?

[6]Табір №126 МВС СРСР, утворений 16 червня 1943 р. у м. Шадринськ Курганської області, тільки 10 травня 1944 року опинився у Миколаєві після мандрівних маршрутів визволеною Україною, зокрема, Чернігівщиною, Дніпропетровщиною. Для його розміщення виділили шматок землі в межах  темводівського „Шталагу”. Тут планувалося розмістити військовополонених фашистської армії для їх використання на оплачуваних (!) примусових роботах із відновлення Миколаєва.

Як свідчать факти, за огорожею темводівського табору ще виднілися гори трупів, людських кісток. Поруч була величезна яма: донедавна в ній спалювали трупи радянських полонених. Тут же, за 70-80 м від корпусів бараків, на території суднобудівного заводу імені 61 Комунара, стояла обладнана колючим дротом мишоловка на шість відділень, де фашисти катували бранців: їх залишали стояти влітку під палючим сонцем роздягненими до пояса та без головного убору. На горищах корпусів табору ще зберігалися дрова: фашисти планували повністю зачистити табір, але не встигли...

Своїм — муки, іншим — життя

Тож опісля перевірки місця дислокації у вересні 1944 року у 14 ешелонах до Миколаєва прибула перша партія військовополонених фашистів у кількості близько 8600, яких на кінець 1945 року налічувалось уже до 20 тисяч осіб. Частину цих людей складало вивезене з Румунії, Югославії, Угорщини, Чехословаччини населення. Після вступу радянських військ на територію Німеччини були також мобілізовані “здатні до фізичної праці і носіння зброї німці-чоловіки віком від 17 до 50 років”. Німців, які служили в армії або частинах фольксштурму, на виконання директиви Й.Сталіна спрямовували до таборів військовополонених для використання на роботах в країні (Донбас, південь України). Загальна кількість  військовополонених в СРСР, в тому числі, вивезених із Японії та Китаю, станом на лютий 1946 року разом із в'язнями радянського ГУЛагу сягнула рекордного числа: 3 млн 900 тис. чол.

Робота із полоненими велася рішучо. Спочатку була проведена “чистка”, за результатами якої наприкінці 1945 р. і початку 1946 р. у Брянську, Смоленську, Ленінграді, Великих Луках, Мінську, Ризі, Києві та Миколаєві провели відкриті судові процеси над військовими злочинцями. Військовими трибуналами засуджено до смертної кари через повішення 84 військових злочинця, з них — 18 генералів.

Решта миколаївських полонених склала основу виробничої та оздоровчої груп. З метою уникнення скупчення та ефективного управління бранців їх поділили на відділення, взводи, роти, а батальйони — за національним принципом. Зокрема, діяло 9 німецьких батальйонів, 6 – угорських, 2 – румунських, до яких долучили австрійців, голландців, бельгійців, чехів, румунів, поляків, росіян, українців, словенців, болгарів, французів, греків, литовців, югославів, циганів, євреїв, латишів, сербів, шведів, хорватів, італійців, русинів, фінів, швейцарців, люксембуржців.

[7]Усі темводівські полонені входили до числа т. зв. “центральної зони”, які мали певні привілеї: як у харчах, так і в утриманні. В середньому, на  одного бранця виходило близько 3200, хоча на ув'язненого в радянському ГУЛагу — 1500 калорій на добу. З початком голоду 1946-1947 рр., коли мирне населення помирало від нестачі харчів, на годування полонених фашистів розраховували трохи менше: 2 368 калорій на добу. Також вони мали 8-годинний робочий день. Частина осіб із другої групи працювала на легких роботах, а взимку у приміщеннях без опалення — не більше 4-6 годин. Для зручності етапування піших переходів понад 3 км не було. За необхідності військовополонених перевозили автотранспортом. Для оплати праці використовували республіканські розцінки по відношенню до цивільних працівників, а це були немалі кошти...

Але і це не все. Через те, що переважна більшість військовополонених не мала виробничих навичок, в СРСР створювали можливості для вирішення і  цієї проблеми. За якийсь час, опісля успішно прослуханих курсів, фашисти поповнили ряди миколаївських штукатурів, бетонників, малярів, теслярів, кровельників, слюсарів, арматурників, водопровідників, електриків, електрозварювальників, пічників. Звісно, що в результаті політико-виховної роботи, яка мала на меті утвердити ідеали комунізму серед бранців, частина з них вступала як до комсомолу, так і поповнювала ряди комуністів.

 Що вдалося відновити військовополоненим?

[8]Трудовий фонд бранців із Темводу використано на роботах з відродження суднобудівного заводу імені 61 Комунара, а таборове відділення №1 (м. Миколаїв) — на реанімації суднобудівного заводу імені Андре Марті, зокрема, його 18-ти цехів: електромонтажний, механічно-ремонтний, інструментальний, корпусний, деревообробний, чавуноливарний, міднокотельний, цех металоконструкцій, котельня, ЦЕС, паротяжне депо, каботажний мол, автогараж. Таборове відділення № 2 наново будувало Військово-морське мінно-торпедне авіаційне училище імені Героя Радянського Союзу С.Леваневського. Одночасно велися роботи з  відновлення морпорту, кар’єрів, підсобних господарств, драмтеатру імені В.Чкалова, Миколаївської ТЕЦ, залізниці, житлового фонду. За кілька років уже відновлено „Дормашину”, Миколаївський кораблебудівний інститут, будівельний, суднобудівний технікуми, трамвайні шляхи, вагони, бані, пральний комбінат, водопровідні колодязі, насосні станції, водонапірну башту. Незважаючи на це, серед військовополонених були втрати. За орієнтовними даними, їх загинуло до 2 тисяч осіб, імена яких відомі завдяки старанням їх нащадків. Кажуть, що вони поховані в одній із частин Темводу.

...Табір №126 МВС СРСР, як і решта інших по всьому СРСР, припинив своє існування у 1949 році внаслідок критичної ситуації, в умовах якої МВС опинилося в пастці прорахунків рентабельності, собівартості, витрат. Невдовзі переважну більшість військовополонених репатрійовано або переведено до інших таборів, а залишки табору на Темводі знищені.

Згадкою про темовідівський Шталаг — Табір №126 сьогодні залишається фрагмент стіни, який пригадує не тільки стогони закатованих радянських військовополонених. Найбільше — пісні репатрійованих, які живими поверталися додому.

Автор - Тарас Кремінь