Шлюпочні мандри миколаївських міліціонерів. Частина перша.

[2]В 30-ті роки в країні спостерігався справжній спортивний бум: проводилося багато різних спортивних змагань, подорожей і, навіть, було проведено піший воєнізований похід одеситів у протигазах за маршрутом Одеса-Київ. Організатором багатьох із цих походів було Всесоюзне фізкультурно-спортивне товариство «Динамо», створене у 1923 році за ініціативою Ф.Е. Дзержинського.

Активну участь у різних спортивних закладах товариства, особливо у розвитку водних видів спорту, брали і працівники миколаївської міліції [3]. В 1934 році у них виникла ідея здійснити шлюпочний похід на велику дистанцію. Один із активістів товариства Михайло Якович Куракін, працівник карного розшуку миколаївської міліції, говорячи про діяльність місцевого колективу ДСТ «Динамо», писав: «Спаяні спільними інтересами виникали галузеві команди, гуртки, з’явився актив, а отже ініціатива та нові ідеї. Тренування давало приплив сил і виникало природне спортивне бажання ці сили на чомусь випробувати».

Перший дальній шлюпочний похід було вирішено присвятити перенесенню столиці України з Харкова на її колишнє місце у Київ. Команда із працівників міліції Миколаєва у складі Я.Спориша (командор походу), М.Львовського, М.Топчого, М.Щербакова, В.Голуба і Валощука пройшли за маршрутом Миколаїв – Київ – Миколаїв, подолавши на шлюпці відстань у 1140 км за 35 днів.

Але бажаючих взяти участь у цьому поході було набагато більше, тому ініціативною групою, до якої ввійшли Я.Спориш, М.Куракін, М.Топчій [4] і В.Кушнарьов, було запропоновано розробити маршрут для чергового походу на 1935 рік.

Це, безперечно, була Москва. Попередньо маршрут було встановлено такий: Миколаїв – Чорне море – Азовське море – Дон – Волга – Ока – ріка Москва – м. Москва. Але при більш детальній розробці плану проведення походу поставало багато неясних питань, наприклад, довжина маршруту. Докладних топографічних карт не було, тому члени ініціативної групи користувалися звичайними географічними навчальними картами масштабу 1:1 000 000. І, хоча, враховували всі коліна річок за маршрутом, в натурі вони виявилися зовсім не такими, як на карті.

А це потім вплинуло і на довжину маршруту, і на час, який вони провели в поході.

Другою проблемою був перехід із Чорного в Азовське море. Якщо йти навколо Криму, то це значно удовжує маршрут і час перебування в дорозі. А, оскільки, похід був воєнізований, то треба було вишукувати найкоротший шлях і економити час. Тому було вирішено зробити сухопутний перехід через Кримський перешийок із Каркінітської затоки і через Сиваш увійти в Азовське море біля Генічеська. Тим більше, що сухопутного переходу не можна було уникнути і в подальшому – при переході із Дону у Волгу (канал тільки проектувався). Але на чому транспортувати шлюпку - теж проблема, бо вона буде не річкового типу, якою ходили на Київ, а важкою морською шестіркою.

[5]Як розрахувати фінансове забезпечення походу, щоб все врахувати і щоб не вийшло багато, тому що з цієї причини командування могло не дати дозвіл на похід і т.д.

Нарешті, попередні розрахунки були закінчені і весною 1935 року всі матеріали були подані командуванням на розгляд. Але остаточне рішення було за Києвом. Затверджений наркомом внутрішніх справ УРСР план походу було одержано тільки у червні місяці.

Тепер необхідно було поспішати. Головне – дістати шлюпку, якої ще не було. Через тиждень безперервних пошуків вдалося її знайти в торговому порту і взяти у тимчасове користування. Вона використовувалася для перевезення провізії на судна, що прибували у порт і стояли після завантаження на рейді.

«Була вона не та військова шестірка, яку ми малювали собі у наших планах, - згадував М.Я.Куракін, - а досить громіздка і важка «лайба», … але ми були вже раді я такій посудині». Шлюпку було дообладнано щоглою, що знімалася, парусом, рятувальними засобами та ін.

В ремонтних майстернях торгового порту було виготовлено також розбірне шасі - «досить громіздкий і важкий пристрій» для транспортування шлюпки на сухопутних ділянках шляху. З цим пристроєм ще будуть «сюрпризи» у спортсменів.

Команду походу затвердили у такому складі: [6]
Спориш Яків Степанович, командор походу, працівник 1-го міськвідділення міліції;
Топчій Микола Семенович, працівник карного розшуку;
Куракін Михайло Якович, працівник карного розшуку;
Кушнарьов Василь Улянович, працівник карного розшуку;
Тупкілевич Йосип Вікентійович, міліціонер кавалерійського взводу;
Місаренко Дем’ян Петрович, міліціонер 3-го міськвідділення міліції;
Овсянніков Михайло П., міліціонер кавалерійського взводу.

Начальник Миколаївського міськвідділу міліції Даргольц писав у газеті «Шлях індустріалізації» в липні 1935 року: «Команда походу складається з працівників окремих частин гарнізону робітничо-селянської міліції нашого міста, кращих ударників, фізкультурників, значкистів ГПО і «ворошилівських стрільців». Весь похід розраховано на 50 днів. За цей час команда повинна пройти 3565 кілометрів, з них – 800 кілометрів Чорним і Азовським морями, 2730 кілометрів річками і 35 кілометрів суходолом».

Нарешті було встановлено остаточний термін готовності і призначено день старту – неділя 18 липня 1935 року.

Цією датою і починається щоденник, якій вів протягом походу Михайло Якович Куракін.

[7]Треба сказати, що це не просто щоденник. Це художній твір з описом не тільки хронології походу, але й тієї місцевості, що вони проходили, з багатьма цікавими подробицями та пригодами, з особистими спостереженнями, висновками, аналізом, з описом природи, етнографічними зарисовками і т.д.

Спробуємо й ми з учасниками походу пройти їх маршрутом.

«З 8 години ранку спішно закінчуємо останні приготування, тому що на підготовку було дано дуже мало часу. Вже з 10-ї години на водній станції «Динамо» почали збиратися динамівці – працівники органів НКВС. Тільки близько двох годин дня всі приготування були закінчені і учасники походу вийшли до старту. Короткий прощальний мітинг на воді біля причального містка і в 14.30 під звуки маршу з кінофільму «Весёлые ребята» наша шлюпка відчалила від пристані.

Проводжали нас всі яхти профспілкових організацій, безліч шлюпок і катера КПП, ТСВОДу та інших організацій. У зв’язку з повним штилем ми скоро залишили яхти позаду і до коси йшли у супроводженні тільки катера КПП з командуванням НКВС і катером ТСВОДу з членами сімей тих, хто ішов у похід. Біля коси зупинка.

Останні прощання з начальниками і рідними, салют веслами і вони повертаються, а ми продовжуємо свій шлях… Десь годині о 23-й зійшов місяць. Пройшли Парутине і розкопки Ольвії. Прекрасна літня справжня південна ніч була навкруги... Змінюємося на веслах вахтами по 3 чоловіка. [8]

19 липня. З настанням світанку побачили вогні Очакова. Підійшли до нього о 5-й годині. Написали телефонограму в Миколаїв. Щоб не гаяти час для забору води, вирішили брати її на ходу із лиману. Що і зробили шляхом застосування спеціально пристосованої пляшки з вантажем, яку опускали на глибину... Вийшовши із Очакова о 7-й годині, у 8.30 обігнули Кінбурнську косу і вийшли в Чорне море… У морі з’являються дельфіни і безліч медуз…»

О 2-й годині ночі в затоці біля закінчення острова Тендра, шукаючи протоку, шлюпка з командою сіла на мілину. Виставши вахтових М.Овсяннікова і М.Куракіна, заночували. Команда піднялась о 4-й годині і почала знімати шлюпку з мілини. Як потім виявилося, вони в темноті пройшли ту протоку, по якій треба було виходити у море.

Після зняття з мілини вирішили іти на останню протоку, але не доходячи до неї 1,5–2 км, глибина води яка була 3–4 фути різко впала до 2-х, а потім одного футу (30,5 см). Знову сіли на мілину. Шлюпку прийшлось перетягувати на руках, підкладаючи під неї весла. Через півтори години вийшли у відкрити море. Розраховуючи, що наступного дня вони повинні бути біля Перекопу, почали перевіряти шасі, призначене для перевезення шлюпки.

І тут виявилися «сюрпризи», які були наслідком поспіху під час його виготовлення, – при перевірці коліс було виявлено, що під однією покришкою не було камери, тому була знята покришка з іншого колеса. Замість камер з покришками вирішили надіти на колеса кільця з канату і таким чином війти зі становища. Крім цього, дерев’яна подушка, яку необхідно встановлювати на шасі, виявилася без болтів, тому її теж планувалося кріпити за допомогою мотузки.

[9]Тим часом о 21-й годині учасники походу увійшли у порт Хорли. «Назва порт у даному випадку недоречна,– писав Михайло Якович Куракін,– містечко крихітне, населення тисяча з лишком чоловік. Деякі водні станції Миколаєва більше схожі на порт».

Із порту команда пішла у райміліцію, але начальник району Волошин прийняв їх досить холодно. «На закінчення зглянувся до того, що дозволив нам відпустити за готівку по півлітра молока», записав у щоденнику з притаманним йому гумором Михайло Якович.

«21 липня. Встали у 5 годин ранку. Кожен зайнявся своєю справою».

Після того, як всі справи у Хорлах були закінчені, шлюпка вийшла в море, взявши курс на Перекопську затоку. О 15-й годині підійшли до кримського берега в декількох кілометрах від міста Армянськ. У розмові з місцевими жителями члени команди дізналися про не дуже приємну новину – Сиваш повністю висох і йти на човні ним неможливо. Маючи час, команда вирішили випробувати все ж таки шасі. Але тут з’явилися нові сюрпризи. Коли почали надівати колеса, то виявилося, що кулаки на кованій осі набагато більші, ніж треба і чіпляючись за болти, що утримують спиці у маточині, стримували оберти коліс. Прийшлося відпустити дещо гайки. Дерев’яну подушку прикріпили до осі за допомогою кочетів і мотузок.

А коли почали встановлювати бокові кронштейни, то й тут не обійшлося без браку: отвори у вушках, [10] розміщених на осі, були набагато менші діаметром, ніж болти, що були вставлені у двійчатки кронштейнів. Знову застосували кочети. Але на цьому «сюрпризи» не закінчилися. Згин кронштейнів також був зроблений не по формі шлюпки і тільки завдяки «винахідницькій пропозиції Й. Тупкілевича» (перевернули кронштейни навпаки) команді вдалося поставити шлюпку на шасі і вивезти її через підйом на дорогу. Командор Я. Спориш і В. Кушнарьов відправилися до м. Армянська, щоб більш детальніше довідатись про пересихання Сивашу і домовитися про транспортування шлюпки до води. Оскільки «делегація» не повернулася з настанням ночі, решта команди вирішила заночувати на землі навколо шлюпки. В щоденнику з’являються ліричні рядки: «Одже, ніч після розлучення з Чорним морем на території Криму. Темне зоряне небо і шум морських хвиль затоки. Запах моря і сухих степових трав…»

Наступного дня з’ясувалося, що шлюпку треба доставляти не в Таганаш біля Чонгарського мосту, на відстань 60 км, як планувалося раніше, а на відстань 120 км, аж до Генічеська. У зв’язку з тим, що обіцяної райапаратом НКВС машини так і не дочекалися, о 6-й годині вечора вдалося знайти підводчика з парою коней, яких впрягли у шасі і «вирушили о 8-й годині у довге «плавання» сушею».

Оскільки членам команди не було на чому їхати, то вони супроводжували шлюпку пішки, майже всі 120 км. Шлюпку спустили на воду в кінці Сиваша за 6 км від Генічеська 24 липня, приблизно 7-й годині ранку, я вже за годину були в Генічеську.

[11]У місто вийшли відмітити прибуття і послати телеграми у Миколаїв, Одесу і Київ. Прийом у начальника місцевої міліції (начальник НКВС був відсутній) був дуже коротким. Він, навіть, не поцікавився, чи потребують чого учасники походу «і під слушним приводом зник», як потім напише М.Я.Куракін.

На шляху до Бердянська трохи збилися з курсу і вийшли на Федотівську косу. Прийшлось знову встановлювати шлюпку на шасі і «пливти» суходолом біля 300 метрів.

25 липня о 16-й годині учасники походу увійшли в Бердянський порт. Залишивши вахтового у шлюпці, пішли в місто. У міськрайвідділенні НКВС їх зустріли так само, як і в міліції Генічеська. У місті вони знайшли якусь брудну харчевню, під назвою «Їдальня Колбуду», де пообідали, а заодно і повечеряли. У Миколаїв надсилається чергова телеграма: «25 липня прибули в Бердянськ. На шляху в Бердянськ були зустрінуті штормом у п’ять балів. Але завдяки виключній організованості і загартованості команди в Бердянськ прибули цілком благополучно. Команда здорова, настрій у всіх піднесений. Командир походу – Спориш».

26 липня учасникам походу довелось використовувати свій пристрій (шасі) і на Бердянській косі, де він знову став у пригоді. Наступного дня о 12.05 вони були вже у Маріуполі. Начальник міськвідділу НКВС, за свідченнями Михайла Яковича, прийняв їх досить добре.

28 липня для миколаївських гребців стало певним рубежем – закінчилася морська частина походу і починалася річкова, курсом на Ростов.

В телеграмі від 29 липня читаємо: «Прибули в Ростов. На шляху витримали два шестибальних шторми. В Ростові нас гарно зустріли і гаряче [12] вітали. Вирушаємо далі…»

Як саме зустрічали, красномовно доповнює щоденник: «29 липня. Проснулися біля 4-ї години ранку і допливши до станції Гниловської, розташувалися у декількох кілометрах від Ростова і почали приводити у порядок себе і шлюпку. На початку першої години нас зустріла ціла флотилія байдарок, у супроводженні яких ми підійшли до водної станції крайового управління РСМ. Сама станція була прикрашена прапорами і лозунгами «Привіт учасникам шлюпочного походу Миколаїв-Москва». На березі зустрів нас відповідальний секретар обласної ради «Динамо», який повідомив нам, що для нас заброньовано в готелі номер, що харчування і культобслуговування на час добової стоянки також забезпечено. Здавалося б усе прекрасно…»

Але, як потім з’ясувалося, їх прийняли за працівників держбезпеки, а не міліції.

«Коли вони побачили нашу міліцейську форму, - продовжує Михайло Якович, - обличчя у них витягнулися, прийнявши надзвичайно похмурий вираз, люб’язність як рукою зняло і усім своїм виглядом вони дали нам зрозуміти, що воронам не під стать бути з павичами».

Це настільки вразило працівників миколаївської міліції, що М.Куракін наводить ще декілька прикладів «люб’язного» ставлення до них з боку хазяїв того ж 29 липня.

Наступного дня Миколаївською командою вже ніхто не опікувався. У щоденнику читаємо: «30 липня. Вранці встали о 8-й годині. Після сніданку, який влаштували собі в чайній, тому що в їдальні НКВС проти нас стоять рогатки, - попрямували на водну станцію і почали готуватися до від’їзду».

[13]На 11-у годину шлюпка була готова до відплиття, але не з’являлося начальство, яке повинно було проводжати команду. Вільний час використали для гри у волейбол з місцевою динамівською командою. Рахунок 1:3 на користь миколаївців.

І знову цитата із щоденника: «Нарешті, о 15-й хвилині на першу прибув катер з начальником крайового управління НКВС Новаком і заступником начальника крайового НКВС Потетюріним, якій зійшовши з катера на той же місток, де знаходилися ми, готові до відплиття – навіть не глянули у наш бік, не те, щоб спитати що-небудь, або привітатися. Супроводжували нас флотилія човнів та байдарок, які швидко почали відставати, як тільки ми набрали хід».

Але Ростов запам’ятався миколаївцям не тільки «теплим» прийомом. Дотримуючись пояснень інструктора водної станції, за 15 км від Ростова, біля станції Аксай, вони повернули наліво від островка і пішли цим рукавом.

Пройшовши 25 км, дізналися, що це не Дон, а річка Аксай, зовсім не судохідна. Довелось повертатися назад, згаявши 12 годин.

На цьому пригоди не скінчились.

31 липня, приблизно о 23-й годині налетів сильний порив вітру, почалася сильна гроза і дощ. Команда причалила до берега, стала на якір і, прикривши шлюпку парусом, як тентом, лягла спати. Крізь сон члени команди почули якийсь сторонній шум. Коли відкрили парусний [14]тент, то побачили за декілька десятків метрів від шлюпки баржу, яку відірвало від буксиру. Баржу швидко несло прямо на них. Ледь встигли перерубати якірний канат, щоб шлюпку відкинуло в сторону, як баржа з усього ходу з сильним тріском врізалася у берег якраз у тому місці, де щойно були міліціонери. До ранку ніхто з команди вже не спав – при світлі ліхтаря читали вголос новелу «Комендант міста», про події громадянської війни у Донбасі.

2 серпня. На пристані станиці Костянтинівської згідно з офіційним розкладом річпароплавства учасники походу встановили не дуже приємну новину: розрахункова цифра відстані проходження по Дону значно відстає від дійсності. Вона збільшується щонайменше на 130 км. Проходження по Дону виявилось дуже складним. Сильна течія і часті зустрічні вітри дуже уповільнювали хід шлюпки і, навіть робота у чотири весла не давала результатів.

Тоді команда застосовувала стародавній спосіб просування: зав’язавши кінець канату за щоглу, тягнули шлюпку, йдучи берегом і співаючи бурлацьких пісень. У зв’язку з цим Михайло Якович записав у щоденнику: «Ніякі труднощі на шляху так не лякають і не діють на настрій хлопців, як побоювання порушити термін прибуття у Москву. Здається, якщо б кожен із нас мав би втричі більше фізичної сили, то всю віддав би, тільки б прийти вчасно».

Автор статті: Володимир Петров, старший науковий співробітник Миколаївського обласного краєзнавчого музею.

Оцифрування тексту та фотографій: Дмитро Оранський.

Вариант статьи на русском языке. [15]