Миколаївська вежа в історичному контексті

[1]Історія об’єктів В.Г. Шухова в Україні бере свої витоки від перших років винаходу ним і патентування гіперболоїдних веж, які користувалися великою популярністю в світі. Зокрема, миколаївська водонапірна вежа взагалі стала зразковим об`єктом, «візитною карткою» московського заводу В.Барі, де працював інженер, тому її зображення з успіхом використовували на тогочасних рекламних плакатах і поштівках (іл. 1, 2).

Перша на території України водонапірна вежа за проектом В.Шухова збудована у 1896 році в Лисичанську на содовому заводі Любімова і Сольве (іл. 4), яка за своєю формою і конструкцією була подібна до прототипу – найпершої гіперболоїдної вежі, зібраної для всесвітньої виставки у Нижньому Новгороді (1896). Крім сталевих водонапірних веж, інженер сконструював безліч інших споруд: мости, вокзали, заводські цехи, перекриття московського ГУМу, Шаболовську радіовежу, вишки високовольтних ліній НіГРЕСу, охолоджувальні вежі, парові котли, газозбірники, водопроводи і, навіть, нафтові баржі. Він проектував споруди як із металу, так і з деревини. Прикладом таких був водопровід у Москві, який через брак металу збудовано з дерев`яних [2] шпунтових труб. Охолоджувальні градирні на Харківському тракторному заводі імені Малишева і ТЕЦ біля Сєвєроуральську у Росії (єдина, яка збереглася до сьогодні) також зібрані з дерев’яних конструкцій. В.Шухов був талановитою людиною, інженером широко спектру: ним також запатентовано промисловий пристрій для перегонки нафти під дією високих температур. Крім того, він винайшов спосіб промислового спалювання рідкого палива за допомогою створеної ним форсунки.

В Україні колись було багато об`єктів, запроектованих В.Шуховим. Зокрема, це десятки водонапірних веж, мостів, цехів, а також унікальні Аджигольські маяки, яких не було навіть на його Батьківщині (іл. 4). Крім того, в Євпаторії знаходилась єдина в Україні водонапірна вежа з баками на різних висотах, а в Криму діяли перші вітряки для перетворення сили вітру в електроенергію (іл. 5).

На сьогоднішній день, на жаль, з цієї маси будівель збереглося лише невелика частка унікальних споруд. До 2000 року в Україні їх було всього десять: у Білій Церкві, Фастові, Конотопі (іл. 6), Черкасах, Помічному, Полтаві, Шостці. Як не прикро, історія [3]демонструє тенденцію «зникнення» унікальних шуховських споруд і сьогодні. Наприклад, у 2002 році зруйновану вежу в Полтаві, а в березні 2011 року навіки втрачено вежу з двоповерховим резервуаром у Фастові (іл. 7).  Їх розібрали і здали на брухт! Тож всім небайдужим до історичної і культурної спадщини необхідно докласти зусиль, щоб такі необдумані дії не повторювались.

На відміну від перших шуховських водонапірних веж, які могли тримати невеликі резервуари місткістю від 27 до 100 тисяч літрів, миколаївська вежа несла першою на своїй сітчастій гіперболічній основі вагу 600 тисяч літрів води. Це була, умовно кажучи,  перша гіперболоїдна вежа «у надважкій категорії»! Факти свідчать, що 1 серпня 1906 року завод Барі взяв на себе зобов`язання побудувати вежу за 5 місяців. Будівництвом миколаївської вежі керував досвідчений інженер Федір Колосков. У жовтні робітники приступили до розбивки фундаменту, і вже 15 березня 1907 року збір вежі повністю завершено.

Патент інженера легких збірних конструкцій уможливлював такі швидкі темпи будівництва. Крім того, по затратах на матеріали вони були надзвичайно дешевими. Ця вежа коштувала [4] Миколаєву зі всіма приладами і трубами 25200 рублів.  Разом з огорожею, будинком, що знаходяться при в´їзді на територію, а також підземною галереєю, комплекс споруд обійшовся місту в 35638 рублів 99 копійок, і це на 19645 рублів 90 копійок дешевше у порівнянні з конкуруючими проектами кам`яних веж.

В проекті В.Шухова конструктивно і технологічно враховувалось практично все: вітрове навантаження на основу і резервуар, перепад температур і пов’язані з цим  розширення металевих конструкцій. Зокрема, труби були змонтовані з гумовими сальниками, які при коливаннях запобігали протіканню води. Вежа мала громовідвід, переливну трубу і поплавок переливу з дубових дощок, вказівник рівня води системи «Л.М. Еріксон і Ко», вентиляцію резервуару, водонепроникну підземну галерею з ревізійним сухим колодязем (іл. 8), а під вежею був високоточний водомір «Вольтмана» з лічильником патенту «Майнеке» (іл. 9). Таким чином, вежа була устаткована за останніми на той час технологіями!

Якщо в багатьох інших проектах водонапірних веж використовувались звичайні металеві сходи для доступу до резервуару з метою його обслуговування, [5]то в миколаївській В.Шухов проектує мінімальну, але естетично витончену гвинтову драбину. Дашок на вершині баку, огорожа обхідного балкону – все продумано лаконічно і функціонально.

Сьогоднішній стан вежі у Миколаєві викликає занепокоєння в багатьох фахівців і небайдужих до таких історико-інженерних шедеврів. З 2010 року ми досліджуємо шуховські споруди на території України, Росії, Узбекистану. За цей час обстежено 17 об´єктів. У 2011-2012 роках нами спільно з Фізико-механічним інститутом ім. Г.В.Карпенка НАН України проведені дослідження миколаївської вежі. У порівнянні з іншими водонапірними спорудами, зокрема, в Конотопі, Виксі (Росія) чи в Бухарі (Узбекистан), миколаївцям необхідно пишатись тим, що в їхньої споруди збережена не тільки основа вежі, а й водозбірник за системою Інтце і, звичайно, майже всі комунікації. Таких прикладів більше немає. Попри це, стан комунікацій у підземній галереї настільки складний, що порятунок чи збереження неможливі без великих концептуальних і фінансових затрат. Зрештою, хоча б часткова їхня консервація для подальшого музейного експонування надзвичайно важлива. Та й сама вежа потребує належної уваги: серцевина водозбірника з драбиною на верхівку дляконтролювання стінок резервуару по конструктивним елементам настільки прокородована, що ось-ось завалиться (іл. 10).

Втрачаючи з часом ці оригінальні частини водонапірної вежі В.Шухова у Миколаєві, які є доказом і зразком інженерного витвору інтернаціонального значення початку ХХ століття,  вежа і взагалі місто  гублять унікальну можливість заслужити уваги ЮНЕСКО. На щастя, як твердять спеціалісти, ще не все втрачено.

Автор: Андрій Кутний (Ph. D.) -  архітектор,  доцент кафедри історії архітектури, архітектурних досліджень і охорони пам`яток Технічного Університету Мюнхена, лауреат європейської премії «Europa Nostra»

[6]	[7]	[8]
[9]		[10]